Мій улюблений фільм – «Утеча з Шоушенка». Актор Тім Роббінс виконує роль Енді, якого засудили до довічного ув’язнення, неправдиво звинувативши в убивстві дружини та її коханця. У тюрмі він зазнає побиття, зґвалтування і відчаю. За роки такого жахливого ставлення чоловік змінюється, причому на краще. Енді обирає місцину на пляжі в Мексиці й вирішує,
що обов’язково потрапить туди.
Найбільше мене вразила сцена, в якій Енді розповідає співкамернику Редові, що в кожної людини всередині є місце, куди не потрапити жодним наглядачам чи охоронцям. Ред застерігає друга, що у в’язниці плекати надію небезпечно. Але Енді вирішує, що перед ним простий’ вибір – бути зайнятим або життям, або помиранням, і, зрештою, таки досягає свого.
Це був останній крок, але він не зупинився
Хочу розповісти вам історію чоловіка, у якого були всі причини залишитися в ямі. У 1976 році Стів Барілл був ловцем у шкільній бейсбольній команді. Одного дня хлопець вирішив випробувати батут у спортзалі. Йому було лише 17, коли він зробив свій останній крок.
Стів підстрибнув на батуті і хотів виконати сальто. Упав. Його повністю паралізувало – від шиї до кінчиків пальців на ногах. Він не міг поворушити руками й ногами. Нейрохірург сказав його мамі, що не побажав би такого навіть найлютішому ворогові.
Декілька місяців Стів міг дихати лише за допомогою апарата штучного дихання. Цілий рік він пролежав у лікарні. Але ще до того, як його виписали, він почав працювати над дисертацією із психології для Університету Джона Керролла.
Через 20 років за допомогою палички, яку тримає в роті, він натискає на клавіші комп’ютера й відкриває свою дисертацію. Від самої лише назви очі вражено округлюються: «Дослідження впливу неповносправного керівника у використанні методу
Гольцмана для вивчення особистості».
Стів написав її, не маючи змоги перегорнути сторінку, занотувати щось чи бодай потерти втомлені очі. Тепер він має ступінь доктора психології Кентського університету. Барілл каже: «Усе можливо, якщо ви маєте колективну волю. Коли щось здавалося мені надто складним, усі казали, що це легко».
Бородатий чоловік на інвалідному візку, що рухом голови визначає, у який бік повертати і з якою швидкістю їхати, зі свистом проноситься лікарняною приймальнею. Його руки нерухомо лежать на маленьких поручнях перед ним. Він не може поворухнути пальцем, щоб натиснути кнопку виклику ліфта, тому просто чекає, доки хтось підійде.
Він спостерігає, як його пацієнти з відділення фізичної терапії щосили намагаються знову навчитися ходити. Дехто з них потребує допомоги, щоб подолати свій страх – вони бояться впасти. Інших потрібно витягти з депресії. Але його дбайливе ставлення і лагідний голос розраджують пацієнтів, які пережили інфаркт, інсульт, аневризму, ампутацію чи ушкодження спинного мозку. Вони заново вчаться тримати виделку, кидати м’яч, керувати автомобілем – робити те, чого Стів ніколи не зможе. Та він усе одно всміхається.
І каже, що це велика честь для нього – допомагати людям емоційно призвичаїтися до нового життя. Він тішиться кожним їхнім кроком, хоча сам ніколи не зможе ходити.
Прикутий до інвалідного візка, він допомагає людям подолати страхи: страх упасти, зазнати невдачі, страх так ніколи й не позбутися відчаю. Варто лише поглянути на цього вільного чоловіка на візку й одразу розумієш, що варто займатися саме життям.
Регіна БРЕТТ, уривок із книжки «Бог ніколи не моргає. 50 уроків, які змінять твоє життя»
Радимо також прочитати:
- Як витягнути себе із депресивного болота
- “Якщо ви не вірите, вдавайте, ніби вірите – і все здійсниться”, – Ентоні Хопкінс
