У сільській забігайлівці, яку всі називають баром, за столом серед чоловічої компанії виділялася молода худорлява жінка. Її одутле червонясте обличчя свідчило, що період запою досяг вершини, їй байдуже, що жінки осудливо хитають головами, а підпилі молодики по-панібратськи обнімають, навмисне захоплено підтримують, коли вона хвацько перехиляє чарку й вигукує: «Ех, добре пішла!». Почувши музику, вона починає танцювати, її очі горять, ноги виробляють неймовірні викрутаси.
Осуд і біль
“Знову Анька напилася!” — хитає головою одна з жінок.
“Не впинило її таке горенько. Сьогодні ж сорок днів за її дітками!” — підтакує друга.
“Оце ж так гуляла й того вечора,” — додає третя.
Знесилена хмелем, танцівниця безсило опускає голову на складені на столі руки й засинає. Прокидається лише тоді, коли продавчиня бризкає їй в лице холодною водою.
Поволі брела вулицею, не оминаючи калюж із талого снігу. Ноги самі несли її до батьківського кутка, але раптово звернули до кінця села, де стояла старенька хатина. Порожньо й холодно. Та найбільше гнітила тиша. Лягає не роздягаючись. Усе тут чуже: обвислі рушники над потемнілими образами, портрети незнайомих людей.
У пам’яті знову й знову крутилися ті самі кадри: обійнята полум’ям хата, знівечені тільця Сергійка й Дениска, портрети хлопчиків у чорних рамках, одна труна на двох. І людські погляди — важкі, осудливі, що змушували б сховатися у тій самій могилі.
Чому це сталося?
Аня досі не могла зрозуміти, чому загорілася хата. Можливо, не закрила грубку чи не вимкнула електроплитку? Раптом у сні вона почула голос сина: “Мамо, ти не винувата. То Сергійко знайшов сірники й підпалив папірець. Але вогонь обпік йому пальчика, і він кинув його на підлогу. Я схотів водички, вийшов у кухню, але там був густий дим. Повернувся до Сергійка, накрився ковдрою, і ми заснули.”
Зірвавшись із ліжка, увімкнула світло, але нікого не було. Це був лише сон. А з портретів, перев’язаних чорними стрічками, посміхалися хлопчики. Ноги зігнулися в колінах, а руки здійнялися до ікон. І вперше за сорок днів прорвалося ридання: “Синочки мої дорогенькі! Простіть свою нерозумну мамку! Якби я була вдома, то такого лиха не сталося б. Хотіла повернути вам хоч одного батька, але нічого не вийшло. Я ще молода, але кому я тепер потрібна?”
Заспокоївшись, вона зібрала речі, портрети дітей, замкнула хатину й вирушила на станцію, звідки на світанку відправлявся потяг до обласного центру. Згодом люди поширили чутку, що бачили Аню в місті, де вона працює нянею в дитячому притулку.
Авторка – Надія Ткачук
