Старожилу Кортеліс на Ратнівщині Петрові Якушику досі ночами сняться воєнні жахіття: його рідне село спалили нацистські карателі, а сусідів постріляли радянські партизани. Та й сам хлопцем дивом урятувався від кулі.
Стріляли і чужі, і свої
Родину Якушиків вважали заможною. Мали добротну хату в центрі села, близько трьох гектарів землі, дві корови, телицю і коня. Перед війною в Кортелісах жило багато людей. Одних лише євреїв налічувалося 44 сім’ї. Частину родин спочатку знищили німці, а потім багато євреїв побили партизани.
– Коли із хлопцями гнали корови від могилок, то побачили, як партизани ідуть ланцюгом від Запоків’я. Спочатку вони застрілили 20-річного єврея-пастушка, який був з нами. А потім побили багато євреїв у селі, не жаліючи ні жінок, ні дітей, – пригадує Петро Трохимович.
Чіткі спогади старожила сягають 1939 року, коли прийшли «совіти».
Польські солдати відступали, жандарми та лісники втікали з села, а їхні будинки люди порозбирали собі.
– Як прийшли німці, то люди вибрали старостою Андріяна Поліводу, хоча він цього не хотів, – пригадує чоловік. – У серпні 1942 року, коли німці розстрілювали партизанські сім’ї, староста Андріян та його заступник Федось Корнелюк багатьох людей врятували. У селі та на хуторах жило багато червоноармійців, які вийшли з оточення. Потім більшість пішла в партизани.
Улітку 1942-го вони відбили гурт селян, яких нацисти хотіли вивезти на роботи до Німеччини. А вже за місяць німецькі карателі з роти «Нюрнберг» розстріляли майже три тисячі жителів Кортеліс і спалили село.
Жахливі сторінки історії: як монастир став в’язницею і місцем масового розстрілу
Перед розстрілом цілували хліб та ікони
– Вранці 23 вересня мати побудила всіх дітей і сказала, що треба збиратися, – з гіркотою пригадує Петро Трохимович. – Одяглися святково, промовили «Отче наш», поцілували ікони і хліб. Мати взяла шматочок хліба і трохи солі за пазуху. Виганяли з хати поліцаї-українці. Мати хотіла закрити комору, а вони сказали, що та комора тобі вже не потрібна.
Німці приїхали в село на вантажних машинах.
– Як йшли дорогою до церкви, то біля останньої хати, де раніше жили євреї, батько відсунув дошку в загорожі і сказав, щоб ми ховалися. Так уся сім’я – п’ятеро – заховалася в порожньому єврейському будинку, де раніше був також магазин. Поліцаї це бачили, але нічого не сказали.
Матір із сестрою накрили великим сірниковим ящиком. Мене загребли сміттям із сіна та соломи у кутку в хліві. Батько із сестрою Юлькою заховався на горищі у цьому ж хліві.
Люди дуже кричали, коли їх почали заганяти у церкву та школу. Щоб заглушити крики і плач людей, німці увімкнули двигуни своїх автомобілів. І майже відразу почали стріляти в кількох місцях.
– Батько з горища бачив, як людей виводили групами і біля ям стріляли в потилицю. Одна з тих ям була зовсім близько від нашої схованки. У хлів кілька разів хтось заходив – не знаю, німці чи поліцаї. Одного разу ледь на мене не наступили. Було дуже страшно. Від страху все тіло ніби заніміло. З хліва вийшли, як закінчився розстріл і зняли оточення. Біля ям із розстріляними ще ходили німці, а поліцаї прикопували їх землею, – розповідає очевидець трагедії.
Щоб врятуватися, матір із білої хустки зробила пов’язки і наділа їх усім, окрім менших дітей. Німці видали білі пов’язки тим людям, яких вони залишили живими.
– Ще під час розстрілу в село приїхало багато людей з підводами, яких німці направили із навколишніх сіл. Вони вивозили все добро розстріляних у Ратне. Сусідські дівчата, дочки Гната Горніка, просили візника дати їм хоч що-небудь з їх власного одягу, який уже був на возі. Їх батьки і два брати були розстріляні, а вони залишились живі, бо спали на сіні у хліві і вийшли
зі своєї схованки тепер майже голі. Візник відмовлявся давати дівчатам одяг, але це побачив поліцай. І накзав зняти з воза цілу скриню, – пригадує чоловік.
Німці залишалися в Кортелісах ще кілька днів, поки все не вивезли і не спалили всі будинки.
Добровільно пішов на смерть заради сім’ї
Сім’я Вікентія Титюка жила в селі, але вціліла під час розстрілу, бо була на хуторі Дуби. їх затримали поліцаї і сказали: залишать живими, якщо їх син партизан Олександр Титюк вийде до них.
– Вони передали це синові, і він пішов у Ратне, де його розстріляли. Батьків і брата із сестрою та її дитиною відпустили, – каже старожил.
Як пригадує Петро Якушик, у Ратному родина жила до весни 1943 року. Навесні німці роззброїли та арештували в селищі близько сотні українських поліцаїв, яким вони вже не довіряли. Один утік і покликав на допомогу «власовців», які на Смольній заготовляли ліс.
– Поліцаї забрали свою зброю і пішли в ліс у повстанці. Спочатку збудували собі бункер в урочищі Галя біля Кортеліс, а потім перебралися десь на Самари. Командиром у них був «Орлик» – Михайло Горнік із Кортеліс, який раніше мав свого магазина і був дуже грамотний та балакучий.
Добре пам’ятає Петро Трохимович, як радянські війська визволяли Кортеліси. Перший раз радянські війська прийшли в село у березні 1944-го.
– Солдати були дуже змучені і зарослі, йшли по коліна в снігу, спираючись на палиці. Парою коней везли гармату без снарядів. Просили: «Мамаша, дайте хлеба». Хліба не було, дали молока. Нас із хати вигнали і поставили там радіостанцію. Був великий бій десь під Мокранами, в якому загинуло багато наших солдатів. Через кілька днів повернулися німецькі війська. Уночі, при світлі ракет, відбувся бій. У селі загинуло 18 радянських солдатів, і наші війська відступили.
Під час бою люди ховалися в урочищі Галя, у хаті Григорія Дем’янюка. У Кортелісах потім ще кілька місяців були угорські солдати. Вони інколи забирали в людей сіно та овес коням на корм.
– Батька відправили в Самари будувати моста, де в нього ледве не забрали коня. Коли влітку 1944 року радянські війська остаточно визволяли Кортеліси, то угорці відступили без бою. У село почали повертатись колишні партизани, і воно стало потроху відбудовуватися, – завершив оповідь свідок тих часів Петро Якушик.
Микола МИХАЛЕВИЧ, директор Кортеліського історичного музею, Роман ЖИЖАРА
