Це була найважча осінь у її житті. Вона вважала, що в своїй 30 побачила майже все, і дістати її не просто. Помилялася. Протягом місяця вона послідовно втратила хорошу роботу (звільнили, поки лежала в лікарні), близьку подругу (отримала призначення і поїхала керувати англійським офісом), невиношене немовля і коханого чоловіка.
Чоловік відреагував на несподівану вагітність цілком стандартно: «Маленька, я, звичайно, дуже радий… Але розумієш… Я завжди буду тобі допомагати», а коли виявилося, що дитина не розвивається, зовсім пішов.
Старший син приїхав з табору з якимось моторошним діагнозом, молодший, правда, в селі став схожим на Мауґлі — засмаглий, міцний, спритний… Звичайне життя самотньої жінки з двома дітьми. Вона жила, як машинка з «Лего» — заведена на п’ять робочих днів пружина, короткий схлип веселощів в неділю, коли дітей забирав татусь.
Найважче було «тримати спину». Перед подругами, перед дітьми і батьками — щоб не почали співчувати, від цього ще гірше, переймаєшся жалем до себе, просочуєшся ним, як губка, потім хто-небудь випадково натисне — і виринуть потоки сліз.
З нещастя – у щастя
«З нещастя є тільки один вихід — у щастя», — повторювала подумки бабусині примовки. Іноді накочувалося пекуче відчуття сорому: як же так, як вона могла так помилитися у своєму обранцеві? Він здавався ідеалом чоловіка. Самі подумайте: старший на дев’ять років, колишній авіаконструктор, а тепер працює у великій компанії, так незвично залицявся, з дітьми був суворий і ласкавий…
Якось непомітно сів на шию, звісив ніжки й почав поганяти. Під кінець напозичав грошей у її друзів і перетворився на голос в телефоні. Загалом «любов зла, а козли цим користуються».
У жовтні прилетіла з Англії подруга — звітувати в головний офіс. Домовилися зустрітися, кількох друзів прихопити. Кілька друзів прихопили ще приятеля. Коли в призначений час (перший сюрприз, бо зазвичай усі спізнювалися щонайменше на годину) у двері подзвонили, вона була впевнена, що це сусідка — по сіль, картоплину або з пропозицією підкинути дитину «погратися на півгодинки».
У дверях стояв величезний чолов’яга, в одній руці у нього було п’ять пакетів з найближчого супермаркету, в іншій — білі троянди. «Привіт! Я, це, чайку попити…» Представився. За смішним збігом, його звали так само, як її в дитинстві. Тут і решта підійшли.
Увесь вечір вона ловила на собі його погляд — серйозний та уважний. Це зовсім не поєднувалося з тим, що він робив: сипав анекдотами, щось розповідав, «увесь вечір на арені», одне слово. Коли вся компанія о першій годині ночі вийшла від неї, вона подумала: «Класний друг удома в нас буде». Варіант більш інтимний в голову чомусь не прийшов.
Неділя минала за планом «божевільня на прогулянці»
О дев’ятій — басейн у молодшого, об одинадцятій тато забирає дітей, вони сваряться в коридорі через якісь нісенітниці… Телефонний дзвінок виявився цілковитою несподіванкою.
«Це я. Ти начебто говорила, що в тебе комп’ютер зламався? Якщо хочеш, можу годинки біля третьої під’їхати, подивитися». Комп’ютер зловив з мережі якийсь огидний вірус і перестав подавати ознаки життя днів десять тому. Пропозиція була дуже доречною. Він приїхав знову з білими трояндами, лагодив комп’ютер.
Вона сиділа на підлозі й дошивала дитяче пальто, збоку картинка була неправдоподібно ідилічною. Потім вирішили сходити куди-небудь повечеряти. У тихому ресторанчику виявили повний збіг смаків — від основного меню до способу проводити вільний час.
Наступні два тижні в якісь моменти вона ловила себе на думці, що все це занадто добре, щоб бути правдою. Що ось-ось почнеться звичне «западло». Так не буває. Прокинься. Ти доросла жінка. Навіть у кіно так не буває. Не може людина відповідати на непоставлене запитання. Приносити з магазину саме те, чого тобі бракувало для салату. Любити те саме, що й ти. Називати тебе саме тими словами, які ти все життя мріяла почути, але навіть собі боялася в цьому зізнатися. Розмовляти з дітьми шанобливо, але як дорослий.
Вона болісно прислухалася до інтонацій, весь час була напоготові, готуючись відбити неочікувану атаку обставин. Однак атаки все не було. На другий спільний ранок, збираючись на роботу, він запитав: «Як у тебе з грішми?» Вона напружилася, не знаючи, як реагувати. У його попередника зазвичай далі йшло прохання позичити гривень триста-п’ятсот.
Але виявилося, що він просто хоче залишити грошей на господарство і не знає, скільки. Через місяць після знайомства вони вирішили одружитися. Хай як смішно, але це було перше освідчення в її житті. Якось вона запитала його: «Чому ти досі не одружився?» — «Тебе шукав», — цілком серйозно відповів він.
(Десь глибоко у свідомості майнула думка: «Якийсь до болю знайомий текст». Але думати більше не хотілося…). У них незабаром весілля. Майже на День святого Валентина. Біла сукня, обручки, подорож. Усе, чого не було в її минулому, такому дорослому і важкому в житті. Двоє не дуже юних людей натхненно складають казку одне для одного…
Авторка – Василина Іванова
