Не тому, що ви не досить гарні, а тому що вони не здатні прийняти.
Не можуть так розтягнути своє уявлення про життя. Не можуть стати м’якше. Не можуть побачити. Просто не можуть і все тут. Це їх особисті складності.
На жаль, часто таким людьми є батьки. Начебто їх не вибирають. Принаймні свідомо. І з часом батьки все менш гнучкі в своїх судженнях. А потім, після батьків наступними негнучкими людьми виявляються чоловік і дружина. При чому в тих же місцях. Їх ви вже самі вибираєте, щоб все-таки дотиснути пояснити, заслужити, зігнути, переконати, сподобатися. Якщо на одній коханій людині не вийшло, на іншій обов’язково треба відігратися!
Ось так і сходиться гора з горою. Заходить один фрагмент душі на інший і зростаються вони в кровопролитній сутичці думок.
Якщо можна пояснити щось, то, звичайно, добре б пояснити. Якщо можливо пом’якшити, не втрачаючи себе, можна і пом’якшити.
Але, частіше за все, доведеться оплакати неможливість контакту з цією людиною, в цьому місці і таким чином. Ось реально оплакати гіркими сльозами. Без жартів, без удаваного розуміння, без масок просвітлення, а по-людськи з соплями, криками і скреготом зубів.
А ще добре б зрозуміти, що якщо ваші рішення, думки і риси характеру когось не влаштовують, значить, ви точно йдете по своїй дорозі. І точно ви – це ви. Ви відрізняєтеся, займаєте окреме місце і транслюєте свою думку. І рано чи пізно можна перестати ломитися в зачинені двері, відкривши сусідні, за якими, може й немає такої напруженої боротьби, але за щось можна жити спокійно.
Мирне життя, яке часто є не меншим випробуванням. Тому що там не треба стукати, гнути і доводити. Там все так, як вам треба. А можна просто жити, дихати і розвиватися не через боротьбу, а через діалог. І це справжній виклик.
А там, дивись, простіше буде приймати чуже неприйняття себе.
