“A все ж почалося зовсім невинно і зовсім не з того, що мені довелося почути, яка я свиня.

Спочатку моя дружина зібралася до Америки на якесь ліве запрошення влаштовувати таку ж ліву виставку своїх картин. Попрощалися ми з гарячими обіймами і мало не зі сльозами на очах.

Вона не приховувала, що збирається там затриматися, знайти роботу, переконувала мене, щоб я їхав за нею, оскільки у мене було запрошення до Канади. Я сприймав це несерйозно. Жити в Америці мене б змусило хіба повернення совєтської влади в Україні.

Останній живий спогад про неї – повітряний поцілунок. Але після цього настала якась дивна ситуація. Вона пропала, і я півроку не мав від неї жодної звістки. І щойно тепер вона зателефонувала і сповістила, що мусимо розлучитися.

І саме тоді я почув про себе те, про що ніколи не здогадувався. Я зеленого поняття не мав, що я бабій, що я волочуся за кожною спідницею, що я переспав з усіма її колєжанками і хтозна, чи не грав також її маму, але ось нарешті я можу влаштувати собі ідилію з… тут вона перерахувала з півдесятка колєжанок, котрих я не тільки грав, але й мріяв пошлюбити.

Водоспад безглуздя вилився на мою голову так несподівано, що я не знайшов жодного аргументу, аби його зруйнувати. Я захлинувся нісенітницями, як захлинається риба повітрям, а на фонтан її звинувачувальних слів я спромігся тільки щось невиразне булькати, а що це не справило на неї жодного позитивного враження, то й не намагалася мене вислухати.

Вона торохтіла і торохтіла, мов автомат, викидаючи з себе сто слів за секунду, а тому нічого дивного, що пізніше я не зміг пригадати і десятої частини з того, що влетіло у мої вуха.

З того, що все ж таки запам’яталося, поставала дуже неприваблива картина. Потворам, подібним до мене, просто не місце на землі. Нічого святого! Жодної надії на виправлення. Я граю все, що рухається на двох ногах протилежної статі. Я монстр! Маніяк! Вампір! Я висмоктую енергію, п’ю кров і втішаюся чужими муками.

Після цього відбулося ще кілька телефонних розмов, так само знервованих, похапцем, вона атакувала, я захищався, не знаючи, що її атакування уже не мали жодного сенсу, вона просто шукала сама для себе виправдання, бо в той час, як я продовжував жити сам і зберігати їй вірність, вона уже знайшла затишне гніздечко і мешкала із зубним лікарем під Нью-Йорком.

Дізнавшись про це, я відчув, як важка зимна крига сповзає мені з грудей і стає дихати вільніше. Я втомився боротися і збагнув, що все, чого тепер потребую – це власне перетворитися на того, за кого вона мене мала: на маніяка і вампіра. А для чистоти експерименту переконати себе, що її не було ніколи.

Замолоду з таких ситуацій виходиш значно легше, але коли тобі сорок, то почуваєшся, як фікус, несподівано виставлений взимку на балкон.

Мене стали переслідувати безглузді у своїй одноманітності сни, які доводилося щоранку струшувати з себе, мов пожовкле листя, я скидався на дерево, осіннє дерево з гніздами ворон і тривожним каркотом у голові, зі зграєю скулених ворон, що мокнуть під мжичкою випарів учорашнього вина, яке тепер скупчилося червоними хмарами десь між тім’ям і мозком, і сіється, сіється на весь мій світ, який умістився в голові, світ, оповитий туманами і мрякою.

Сни вимучували мене, зривали серед ночі, і я інколи навпомацки засвічував світло, брав книжку й читав, поки сон мене знову не зморював.

Мені снилося, що Христя приїхала, і я хочу їй зателефонувати, але не можу пригадати номера телефону, я шукаю, шукаю цей номер, намагаюся пригадати, дві-три перші цифри я навіть пригадую, але наступні чомусь мені не даються, випорскують із пам’яті, тоді я йду до її будинку, тиняюся довкола, вичікуючи, може, вона вийде.

Чому я не можу просто увійти туди? Тому що мені скажуть: її нема, вона не приїхала. Я це знаю і тому надіюся тільки на телефонний дзвінок. Вдень, коли батьки її на роботі, а вона сама з бабцею, є надія, що вона перша підніме слухавку. Але в мене немає номера.

І мене охоплює розпач, жахливий розпач, мені хочеться кричати і я навіть деколи кричу уві сні, а коли я прокидаюся, то цей крик іще бринить мені у вухах. Я повертаюся від її будинку з нічим. І весь час те саме.

Воно повторюється і повторюється з різними варіаціями, а вранці, пригадавши сон, я не можу збагнути цих своїх переживань, бо не відчуваю вже до неї нічого, окрім образи.

Вона мені не потрібна і якби повернулася не у сні, а наяву, я б ніколи не намагався побачитися з нею. Але сни висвітлюють якусь мою потаємну сторону свідомості, десь глибоко в душі залишилося ностальгійне почуття до неї, там, у глибинах пам’яті, мабуть, я все ще її кохав.

У будинку ще довго залишалися її речі. Парфуми, помади, тіні, зубні щіточки, гребінці з вичесаним волоссям, ліки, взуття, купи манаття, майки і колготи, все, що просякло її запахом, відбитками її пальців, її подихом.

Я виносив їх на город і спалював. Коли я дивився на полум’я, мені здавалося, що я спалюю свою дружину, адже разом із тими речами згорало щось більше – тепло її тіла, дотики пальців, вуст. Жмут волосся, намотаного на щітку, спалахнув особливо радісно, вдаривши у ніс смородом. Майки, випрані і невипрані, горіли однаково, але дим від них був їдкий і темний, я відвертав носа і чхав.

Щойно тільки настала весна, як разом із розквітлими вишнями розквітла в душі моїй незборима спрага кохання. Я подумав, що клин слід вибивати тільки клином, а ще краще кількома – і став заводити романи з різними дівчатами, потрапляючи при цьому в пригоди, далекі від моєї спокійної патріархальної натури. Мене підхопила бурхлива течія і закрутила у своєму вирі з такою силою, що опиратися вже було неможливо.

Я міняв дівчат, як міняють шкарпетки, бо жінки створені для любові і зради. Коли вони набридали мені, я їх знищував, топив у ванні, в озері, в тарілці борщу, розчиняв у каві, спалював разом з їхніми речами, якими вони захаращували мій побут, я спалював їх, обклавши газетами і віршами, що присвятив їм у хвилини малодухості, я краяв їх на локшину і підсипав ними яблуні, а вони родили, мов скажені”.

Уривок із роману Юрія ВИННИЧУКА “Весняні ігри в осінніх садах”. Якщо ще не читали, неодмінно прочитайте!