“Знову пишу тобі повідомлення… Пишу, аби вкотре… не відправити його. На жаль, не вистачає сміливості…

Але й забути тебе не можу. Щовечора я засинаю з думкою про тебе. Згадую твою ласку, ніжні поцілунки, теплі слова – і мене знову огортає хвиля приємних спогадів. Я не можу без тебе, але й сказати тобі про це теж не наважуюся.

Мабуть, для тебе я була розвагою на одну ніч. Але ні! Ні! Ти не такий. Ти – найкращий. Ти саме та людина, в якій я, на жаль, так рано, відшукала свій ідеал.

Чому все завжди складається проти мене? Чому я не можу ще хоч раз побачити тебе? Ще раз почути твій голос, відчути твій погляд, руки і вуста, які так ніжно пестили моє обличчя? Чому саме тепер і саме тебе я зустріла? Щоб страждати?

Я здогадуюся, що тобі не байдужа. Дехто скаже, що нас розділяють десятки кілометрів і ми не зможемо бачитися часто. Але ж це не проблема, тим більше для нас. Наше кохання безмежне, воно подолає будь-яку відстань, потрібно тільки вірити в нього.

І я вірю! Вірю, що побачу тебе неодмінно. Вірю і чекаю на зустріч.

Хтось скаже, що я самовпевнена дурепа. А мені байдуже, бо я кохаю, чуєш, кохаю!”