Село Озденіж розташоване на горбистій місцевості, не характерній для Рожищенського району Волинської області. Місце тут направду дивовижне: ошатний ліс, поруч протікає річка Серна, а горбистість додає селу колоритності.
Жодного знака, що це Озденіж, немає. Село на вісім десятків дворів має одну довгу вулицю вздовж дороги. Олександр Цинкаловський пише, що саме тут проходила межа між лісостепом та поліссям. Перша письмова згадка про село датується 1452 роком.
Археологічні знахідки, як і всюди, дають нам відомості про життя людей тут ще в період бронзового віку. Зокрема зустрічаються тут (на болотистій місцині біля Серни) сліди тшинецької археологічної культури. Кажуть, що є тут і кургани. Хоча слід сказати, що це треба досліджувати ґрунтовніше. Якщо після оранки походити полями, то ще досі можна зібрати багато керамічних залишків.
Походження назви села завдячує декільком легендам про те, що нібито колись тут була сутичка з татарами (знову вони!). Люди сховалися від них у церкві, але оборону було прорвано. Лише молитва врятувала селян, а від татар лишився застромлений у церкві ніж. З покоління в покоління показували місце, де він був, зі словами: «Ось де ніж». І з того й пішла назва.
Інша, схожа, легенда, розповідає про те, що ніж був схований у церкві, а люди завдяки ньому врятувалися. Більш імовірним видається походження назви від видозміненого дохристиянського імені Зденіж (так пише у своїй статті «Про назви населених пунктів Рожищенського району» О. Бренчук). Є відомості, що саме так звучала назва села у XVI—XVII ст.
Справжньою візитівкою села є церква Казанської Божої Матері. Хоча храмів тут було досить багато за весь період існування села. До 1792 року була дерев’яна церква.
А у 1792-му шляхтич Пилип Олізар заклав фундамент для великої кам’яної. Будувалася вона дуже довго – з перервами аж до 1885 року, коли була освячена в честь ікони Казанської Богоматері. Досить довгий час дві церкви (дерев’яна і кам’яна) співіснували. Унікальна вона тим, що зовсім не характерна для Волині в цілому. Це типовий російський стиль. Схожі будувалися в Петербурзі та губернських містах. Існує навіть легенда, що коли будували цю церкву, то просто переплутали географічні назви, і замість далеких російських країв будівля постала у волинському селі Озденіж.
До речі, сама ікона Казанської Божої матері, що зберігалася тут, також була відома на весь край. Біля неї зцілювалися звідусіль і усі – від відставного капітана з Ковельщини, в якого була водянка, до селянки з Усич, яку «корчило від конвульсій». Копію ікони подарували імператорові Олександру III, коли він відвідував Волинь у 1890 році.
А ще цікаво, що від церкви йде підземний хід. Хтось каже, що він лише об’єднує сусідні села і навіть веде до Луцька. Справжній його шлях, мабуть, дізнаються лише при
детальному вивченні.
У XIX ст., згідно з даними Олександра Цинкаловського, в Озденіжі проживало 408 людей, було 65 будинків. А в 1911 році – 464 жителі. Були тут початкова школа та водяний млин. Тепер село майже не розвивається. Люди, які добираються сюди чи звідси, нарікають на відсутність транспорту і загалом важкодоступність села. Єдина вуличка закінчується з одного боку полем і болотом, а з іншого – лісом. До сусідніх сіл ведуть лише польові шляхи. Але це все компенсує чарівна природа, що буквально таки живе! Недарма тут частенько можна зустріти і мисливців, і рибалок.
Сергій Янішевський
