Андрій Корнійчук із Костополя мріяв про те, аби його дві доньки, досягши повноліття, не мали потреби ні в чому. Чоловік зі всіх сил старався, аби втілити цю мрію в життя. Розвивав власний бізнес, боровся за чисте довкілля для містян як екоактивіст та намагався покращити благоустрій, вже будучи місцевим депутатом. Попри наполегливий та впертий характер, чоловік залишався ідеалістом й прагнув, аби все навколо відбувалося правильно.
Минулої осені він взяв до рук зброю, аби боронити країну від російських окупантів. Та за кілька місяців, наприкінці лютого 2023 року, він прийняв останній свій бій…
Дружина загиблого захисника Юлія Корнійчук поділилася із журналістами видання Район.Рівне спогадами про чоловіка.
Вдова воїна ЗСУ: “Мені 33, у мене трирічний син, і мене дратують три фрази…”
«Андрій горів ідеями»
Коли Андрій із Юлею одружилися, вони дуже хотіли дітей, втім довгий час ця мрія молодого подружжя не здійснювалася.
«Шість років у нас не було діток. Ми об’їхали всі можливі клініки. Ми вже змирилися з тим, що дітей у нас не буде. Після цього минуло років, мабуть, з три, як я таки завагітніла й у нас народилася перша донечка – Софійка. Наразі їй вже вісім років. Ніяк інакше, аніж Божим даром, це не назвеш. Вона така й росте: мудра, свідома не по роках. Ще за три роки в нас народилася друга доня – Анюта», – пригадує початок сімейного життя Юлія Корнійчук.
Нині жінка зізнається, саме з появою дітей й почалося їхнє справжнє сімейне життя. До того, хоча й все було в них із чоловіком гаразд, чогось таки не вистачало. Діти ще більше скріпили подружжя. Андрій же поставив собі за мету зробити так, аби в 16-18 років дівчата мали певний стартовий капітал для того, аби почати свій самостійний, усвідомлений шлях.
«Він намагався виховувати їх так, аби вони обрали в житті правильний шлях. Багато говорив, розказував – він мав таку натуру, що ніколи не стихав. Я знала про всі аспекти його життя: робота, друзі, бізнес, думки, переживання… Йому треба було виговорюватися. В цих розмовах він знаходив якусь істину. Андрій мав довірливі стосунки з батьками. За порадою завжди йшов до них. Він любив, коли до нього приходили друзі, завжди знаходив привід для радості та оптимізму. Любив дуркувати зі своїми донечками та племінниками – для них він був найкращим другом», – розповідає про загиблого чоловіка Юлія.
Дружина захисника розповідає, що коханий любив влаштовувати їй сюрпризи. Він був ніжним та турботливим. Був романтиком. Останні роки подружжя жило у віддаленому районі міста й чоловік дарував їй букети з польових квітів.
«Ми любили палити на дворі багаття, готувати на ньому вечерю й до ранку говорити, планувати, мріяти…», – пригадує Юлія Корнійчук.
За життя Андрій Корнійчук горів ідеями: багато читав, аналізував, робив нотатки…
«Він міг «горіти» однією ідеєю, другою, третьою… Він хотів все зараз і швидко. Він дуже поспішав жити. Завжди казав, що йому не вистачає 24 годин в добі, аби все зробити», – зізнається жінка.
Юлія розповідає, що вони з чоловіком прожили насичене та яскраве життя. Їм ніколи не було нудно. Подружжя з друзями організовували велопоїздки, вилазки на природу…
«Андрій мріяв, що до старості встигне зробити всі важливі справи, а тоді вже буде насолоджуватися життям, смакувати його. Що до нього приїздитимуть внуки, а він їх збиратиме біля себе, прийматиме й про щось говоритиме з ними», – каже жінка.
Історія кохання під час війни: “Не вдова я – дружина Героя”
«Треба старатися робити якнайкраще, а абияк воно й саме вийде»
Намагаючись заробити на забезпечене майбутнє для родини, Андрій Корнійчук організував власний бізнес – робив корпусні меблі: шафи купе, кухні… Згодом вирішив працювати з деревом.
«Він збудував собі майстерню, купив необхідне обладнання, з пів року детально вивчав цю справу. Перш ніж щось купити чи зробити, Андрій завжди детально вивчав це питання. Він завжди казав: «Треба старатися робити якнайкраще, а абияк воно й саме вийде». Андрій шукав свою нішу – свій шлях в деревообробці він почав з альтанок, потім робив сходи. Результат йому дуже подобався, але затрата сил та часу була нерівнозначна. Згодом став шукати нові варіанти для бізнесу», – розповідає моя співрозмовниця.
Так в Андрія Корнійчука з’явилася ідея робити лялькові будиночки. Втім верстат, який потрібен був для роботи, вартував 130 тисяч гривень. Таких заощаджень в родини не було. Тож чоловік спробував виграти мікрогрант на розвиток бізнесу від держави. Розробив бізнес-план, пройшов необхідні консультації, подав проєкт, втім прийшла відмова.
Наполегливість підприємця не дала йому опустити руки й за певний час він знову вирішив подати удосконалений проєкт.
Доки ідея однієї справи лише виношувалася, паралельно чоловік розвивав іншу – виготовляв садові крісла Адірондак. Модель цих меблів повністю була його розробкою.
«Крісло було мегазручне. В нього на ці вироби були великі плани. Чоловік й сторінку в інтернеті під них зробив, і фотосесію організував, запустив рекламу. Це було літо перед повномасштабним вторгненням. Він вірив, що цей проєкт приноситиме хороший прибуток», – каже Юлія Корнійчук.
Коли Андрій вдруге подав бізнес-план на мікрогрант, родина розуміла, що незабаром його можуть призвати до служби, адже комісію відповідну вже пройшов. Тож подаючи документи на державну допомогу для розвитку бізнесу, Андрій Корнійчук подав однакові проєкти від себе та Юлії.
«Так і трапилося, що на момент розгляду заявки Андрій вже був в ЗСУ. Вже з військових навчань він допоміг підготуватися до захисту проєкту. За місяць після захисту прийшло підтвердження, що фінансування нам погодили, ми купили необхідне обладнання. Андрій радів, що техніка чекає на нього, мріяв як прийде у відпустку й налаштує верстати. Так воно все запаковане й простояло… Але він так і не приїхав», – зітхає Юлія Корнійчук.
«Він був дуже мудрим, розважливим, філософом. Він мене багато чому навчив за ті 14 років, що ми були разом. Іноді здається, що Андрій за життя підготував нас до того, що його не стане», – крізь сльози пригадує дружина.
«Політика була окремим розділом його життя»
У 2020 році Андрія Корнійчука обрали депутатом до Костопільської міської ради. Чоловік мав багато планів щодо благоустрою міста. Мріяв облаштувати спортивні майданчики у дворах, аби діти мали де проводити дозвілля. Хотів, аби Костопіль був комфортним для людей.
Був місцевим екоактивістом, боровся із тим, що на місцевому деревообробному підприємстві не стоять відповідні фільтри й шкідливі викиди потрапляють у повітря.
Певний час Андрій Корнійчук працював заступником директора місцевого комунального житлово-комунального підприємства.
«Прийшовши на цю посаду, він став «вникати» в бухгалтерію, вивчав, які є державні програми, щоб фінансували ремонти, утеплення будинків. Оскільки всі будинки, які підпорядковуються цьому підприємству – аварійні, там і дахи течуть, і водопостачання погане, адже будівлі старі. Часто бувало, що десь прорваволо трубу, й люди дзвонять Андрію. Я не розуміла, чого дзвонять саме йому, а не інженеру? Андрій на це казав: «Бо в мене була зустріч із жителями й я залишив їй свій номер». Він жив тим, що робив. Політика була окремим розділом його життя», – посміхаючись, згадує Юлія.
Дружина воїна пригадує, що в чоловіка був окремий блокнот по ЖКП, в якому він планував свій день, записував проблеми, описував шляхи їх вирішення… Чоловік мав багато амбіцій на цій посаді. Втім змінилася місцева влада й Андрій Корнійчук пішов із посади.
«Андрій був ідеалістом»
З початком повномасштабної війни Андрій Корнійчук доєднався до місцевої самооборони. Щовечора загони ходили на укріплення міста, готували коктейлі Молотова, варили протитанкові їжаки. Разом з тим чоловіка постійно мучили докори сумління, що в час, коли країна потребує допомоги – він є малоефективним, що не може зробити більше.
Тож коли одного разу прийшовши в гості до мами, знайшов повістку, не вагаючись пішов проходити відповідну комісію. 10 жовтня 2022 року Андрія Корнійчука мобілізували.
«Його дуже «гризло» це. Казав: «Мені б дали зброю, був би спокійний, що тут зможу вас захистити! А так…» В Андрія було відчуття, що він нічого не робить, не може зробити свій вклад в цю війну. Й повістка стала для нього «зеленим світлом» Він був ідеалістом й прагнув, аби все в житті відбувалося правильно, – пригадує дружина загиблого воїна.
Андрій Корнійчук служив у 25 окремій повітряно-десантній бригаді.
«Будучи на передовій, Андрій проходив навчання з управління дроном Навчався він у бліндажі під постійними обстрілами. Напрямок, де знаходився Андрій, в той період сильно бомбили. Він розказував мені, що були дні, коли вдень вийти з окопів було не реально. Єдина можливість розім’яти ноги чи піти в туалет – темна пора доби», – переповідає жінка.
В той час, коли воїн вчився керувати дроном, дружина відкрила збір на «пташку» для нього. Необхідну суму вдалося зібрати менше ніж за місяць. Доки техніку перепрошивали, подруга дитинства Андрія Корнійчука повідомила, що благодійний фонд, де вона працювала, отримав дрон й вона може передати цю техніку йому.
«Для чоловіка це було як ковток свіжого повітря. В нього з’явилися крила та очі в небі», – крізь сльози зауважує Юлія.
20 лютого в Андрія Корнійчука мали починатися практичні навчання з управління безпілотником. 19-го ввечері чоловік подзвонив дружині й сказав, що їде на завдання. Запевнив, що це ненадовго, що за кілька днів повернеться й розпочне польоти.
«Незадовго після того, як ми поговорили, Андрій набрав мене знову. Питаю, чи щось сказати забув? А він: «Я просто так…». За кілька хвилин знову: «Не знаю, чого дзвоню. Просто так… Хочу тебе почути». Так було кілька дзвінків, а потім він поїхав», – каже костопільчанка.
Це був останній бій Андрія Корнійчука. 20 лютого 2023 року військовослужбовець загинув поблизу Червонопопівки Сєвєродонецького району Луганщини…
Обставин, за яких обірвалося життя захисника, його дружина й досі не знає – не було в кого запитати. Все, що сказали Юлії: в окоп, де знаходився її чоловік із побратимами, влучив снаряд.
«23 лютого нам прийшла «похоронка». Ми його ще тиждень чекали додому. Я дуже важко переживала ці дні. Старша дочка тоді підійшла до мене й каже: «Мамо, ми сильні! Чуєш, ми впораємося! Ми це переживемо! Дрон, на який ми збирали для Андрія і який так і не встиг поїхати до нього, я занесла в благодійний фонд «Відродження. Сила. Мудрість. Милосердя», аби вони передали його туди, де він дійсно потрібний», – плаче.
«Закрити бізнес – означатиме зрадити його»
Нині Юлія намагається продовжити все те, що планував реалізувати її чоловік. Родина живе у віддаленому районі міста, де він за життя хотів облаштувати дитячий спортивний майданчик. Благодійний фонд збудував такий майданчик імені Андрія Корнійчука.
«Я їм дуже вдячна за це. Вдячні й діти, які постійно там займаються. Майданчик побудували на в’їзді до нашого мікрорайону», – розповідає дружина захисника.
На фасади Костопільської міської ради встановили меморіальну дошку загиблому воїну.
Дружина зареєструвала петицію щодо посмертного присвоєння її чоловіку звання Героя України. Ініціатива набрала необхідні 25 тисяч підписів й потрапила на розгляд президента. Наразі рішення ще немає, втім Юлія вірить, що звання таки присвоять. Каже: попри те, що не всі загиблі воїни мають героїчні вчинки на фронті, героями вони є вже тому, що пішли захищати країну.
Потрохи «розкручує» бізнес із виготовлення лялькових будиночків. Чоловік Андрієвої сестри, як з’ясувалося після загибелі чоловіка, вміє налаштовувати подібні верстати. Тож він допоміг жінці налаштувати техніку. Нині вони разом намагаються розвивати справу. Партнери розробили новий проєкт – виробництво іграшкових паркінгів. Кілька перших моделей вже розпродали між друзями та знайомими.
«Після отримання гранту ми зобов’язані найняти двох працівників. Я ж розумію, що це вже мій бізнес й у мене два виходи: або продати верстат й повернути гроші державі, або починати працювати. Вирішила, що точно не продаватиму, адже, зважаючи на те, скільки він вклав туди старань, це буде зрадою. Бізнес ще не заробляє, адже не працює повноцінно», – каже Юлія Корнійчук.
Наразі жінка з партнером планують налагодити серійне виробництво макетів, аби з ними можна було вийти на ринок – планують також вийти на міжнародного споживача. Повністю переобладнали Андрієву столярку під нове виробництво.
«Я не раз казала, що Андрій з неба знаходить способи, як нам допомогти. Це прослідковується в усьому. Бувають ситуації, виходу з яких я просто не бачу, аж раптом знаходяться люди, які допомагають в цьому. Інакше як дивом та поміччю чоловіка це не назвеш», – резюмує Юлія Корнійчук.
Фото Інни ЛЬВІВСЬКОЇ та з особистого архіву Корнійчуків
Авторка – Марія Мартинюк
