А ні, це, виявляється, не пропаганда — я побачив це на власні очі (чи то пак на око дрона). Я міг би подумати, що поранений сам попросив добити його, якби він був один, але турботливий росіянин добив двох. Просто бо треба було тікати, а вони не могли ходити. Клааааасно служити в росії.

Учора був день піхоти, але я вже звідти перевівся і третій місяць служу дроноводом. Це не тільки додає безпеки і зберігає ті три нервові клітини, які ще лишилися в моєму організмі, а й дозволяє поглянути на війну під новим кутом. І з цього кута ще краще видно, наскільки по-різному ми з росіянами ставимося до війни, до збереження особового складу. скільки разів ми тягнули поранених кілометрами по мінних полях? Ніколи й подумати не могли добивати своїх, навіть коли ті просили (а вони просили). блін, ми навіть російського пораненого колись евакуювали в дуже складних умовах, хоча він сам наполягав, щоб ми його застрелили.

Пригадалися двоє моїх колег, яких поранило одним прильотом: перший отримав осколок в голову, а другий у бік. перший встиг збігати по допомогу й цим урятувати життя другого, а вже по тому вирубився, щоб ніколи не прокинутись. Це ж так потужно — помираючи, врятувати життя іншого. Це так кінематографічно.

росіянин добив своїх побратимів упритул з автомата. Шкода, що на дронах немає мікрофонів, мені до кінця життя буде цікаво, чи казав він їм щось перед розстрілом, чи вони благали його не вбивати. Мене інтригує оцей стан свідомості людини, коли вона розуміє, що ніхто її вже не врятує, що смерть неминуча. Та ще й від рук свого побратима.

Раптом вас цікавить доля цього російського героя, то він швидко приєднався до добитих і тепер гниє у полі з пробитою головою. А могли б усі разом здатися в полон і вижити. Єдина мораль цієї історії: росіянам в українському полоні безпечніше, ніж в російських підрозділах.