Жили вони з чоловіком самі, діток не мали, і можна було б обійтися самою кутею та варениками. Але Ганна виросла у набожній сім’ї, де шанували традиції. Вона теж намагалася щороку святкувати Різдво як годиться. Проте це їй вдавалося хіба в перші роки подружнього життя, коли Петро ще не пив.
Нині ж рідко траплялися такі дні, щоб не було колотнечі. Ганна і просила чоловіка, і сварилася з ним, і до лікарів водила — усе марно. От і сьогодні Петро мав іти до кума, такого ж пияка, як і сам, але вона не стримувала його. Нехай іде, аби лиш повечеряв з нею. Хоч для годиться хай кине трохи куті до стелі та заколядує.
Може, так воно й буде, бо Петро сидить край столу тихенько й чистить підсвічник. Затишно і спокійно в хаті. Зрідка потріскують дрова в печі та ліниво муркоче кіт у запічку. Щоб ото завжди так було…
– Охо-хо… – зітхнула Ганна.
– Чого зітхаєш? – обізвався Петро. – Подавай хутчіш вечерю!
– Зачекай, зараз кутю заправлю. Та й зоря ще не зійшла…
– Зоря, зоря… Усе то вигадки, – скривився Петро. – Набридло чекати. Живіт до спини притягнуло та в горлі пересохло.
– Та ти тільки про те й думаєш, як його залити, – дорікнула Ганна.
– Не займай мене! – крикнув Петро.
Він спересердя грюкнув підсвічником об стіл і почав убиратися.
– Куди вже? – спитала жінка.
– З тобою сидіти — то можна здуріти! – відрубав чоловік і, грюкнувши дверима, вийшов із хати.
Ганна вдарила об поли руками. Вона зрозуміла, що сказала зайве і що Святвечір зіпсовано. Жінка вправно розмішувала кутю, а сльози котилися просто у макітру. Від них кутя ставала гіркою, як і Ганнине життя.
Господи, поможи йому
– Боже, що ж це таке… – прошепотіла жінка. – Коли ж той Петро покине пити? Господи, поможи йому, бо вже несила терпіти…
Останні слова вона промовила розпачливо голосно. Відтак упала на коліна й стала молитися — щиро, як ніколи.
А сердитий Петро чвалав сільською вуличкою і бурмотів собі:
– Дурна баба, хоче, щоб чоловік тільки її тримався, як дитя мале. А головне — пиляє і пиляє. П’ю, бач, багато. А хто зараз не п’є? Горілка робить життя цікавішим, а людину — щасливішою.
Петро уявив кумову світлицю, де вони питимуть добру горілку та смачно закушуватимуть, і вдоволено крякнув. Він вийшов за село й аж тепер помітив, що шмагав сильний вітер, кидаючи в обличчя жмені снігу. «Ото заметіль… Та пусте, он лісок перейду — і вже в кума», – подумки постановив собі Петро.
Підняв вище комір, насунув шапку на лоб й уперто змагався з заметами. Аж ось і ліс. Тут було трохи затишніше. Петро пильно вдивлявся у стежку, але слабо розрізняв її. І чому вона так петляє? Нараз йому здалося, що йде не в той бік. Звернув праворуч. Добре пам’ятає, що при стежці мали б бути берізки, а вгледів дуба.
– Що за чортівня! – вилаявся Петро.
Він зупинився й став роззиратися довкола. Ага, он і берези. Отже, стежка там. Пройшов трохи ліворуч. Вийшов на галявину. Знову спинився, дивувався: галявина в лісі є, але вона ж од тих беріз далеченько… Вернувся трохи назад. Потім знову вперед… Управо… Вліво… Врешті, геть знесилений, сів на пеньок. Так і є — заблукав! Гірко всміхнувся: хіба в цьому куцому, як заячий хвіст, лісі можна заблукати? Та він же знає його, як свої п’ять пальців!
Господи, прости!
Петро ще трохи посидів і побрів навмання. Важко сунув неслухняні ноги, кожухом чіпляв за гілки. Нараз перечепився і впав. «Усе, далі не піду», – здався. Так і лежав на сніговій перині, уже й повіки почали склеплюватися.
Раптом почулося якесь протяжне виття. «Вовки…» – майнула у голові несамовита думка. Петра охопив жах. Він згадав і свою теплу хату, і трохи буркотливу, але добру жінку. Нащо покинув саму у Святвечір? Хотів випити… Ось тобі! Розум наказував встати, а тіло не слухалося.
– Господи, прости! – заплакав чоловік. – Допоможи мені…
Невдовзі Петро підвівся й побрів через ліс. Несподівано знову перечепився і впав носом у сніг. Почув біля себе тепле дихання. «Таки наздогнали… – стрепенувся. – Що ж, хай уже бенкетують». Але «вовк» обнюхав його й став лизати руки, чоло. Петро наважився глянути на звіра і… впізнав свого собаку!
Відтак, роззирнувшись, збагнув, що лежить на краю села. Страшний ліс із вовками був далеко позаду. Розчулений, дякував Богу. Соромився себе й свого життя. Захотілося більше не пити й усе почати спочатку. Адже ще може…
А селом уже ходили колядники. І вітер потроху вщухав, і небо вияснювалося, і сходила Вифлеємська зоря… Скоріш додому, до Ганни — у парі щоб Різдво стрічати…
Радимо також прочитати:
- Історія про Різдво та доброго хлопчика, до якого прийшов Ісус
- Добро завжди повертається: різдвяна історія, яку варто розповісти своїм дітям
Галя Волошка
