Розлучаємось!
– Усе, подаю заяву на розлучення! — в емоціях кричала Петрівна.
– Та подавай, подавай, налякала. Я, може, все життя тільки про це і мріяв, — цмулячи цигарку, махав руками напідпитку Семенович.
– І подам, думаєш, не подам? Завтра ж піду в суд і віддам особисто Валентині Іванівні.
І вони розлучилися. Написали оголошення про продаж трикімнатної квартири.
Петрівна була на пенсії. Семенович ще працював і заробляв непогано. Наступного дня після розлучення він прийшов, як завжди, на обід додому. І тільки вдома згадав, що вони ж розлучилися, а він для себе обіду, звичайно, не приготував.
– Дай поїсти, – по-простому сказав він.
– А хто ти такий, щоб тебе годувати? – з гордістю відповіла вона.
– Ну, хоча б давній знайомий.
– Ой, у мене, може, давніх знайомих не один десяток. Так що ж мені їх усіх годувати? Розсмішив.
– Ну, а якщо я тобі заплачу, нагодуєш?
– Заплатиш? – не чекала такого повороту Петрівна. – Хм… Мені самій, мабуть, все не з’їсти, краще я тобі продам, ніж потім викидати. Тільки ціни будуть, як у ресторані. Я не гірше їх готую.
– Нехай як у ресторані. Наливай, тільки швидше, бо час іде.
– А чого це ви до мене на “ти”?
– Так, добре, зовсім вже розійшлася, – сказав Семенович, швидко наминаючи суп, який чомусь видався набагато смачнішим, ніж раніше, може, тому, що заплатив за нього.
На кухню – як у ресторан
Так він і приходив щодня додому обідати і платив, як у ресторані. І йому було добре – не треба вовтузитися з цими продуктами, каструлями. І їй добре – додаткові гроші. А готувати все одно треба, що для однієї, що для двох – яка різниця.
Крім обіду, він користувався кухнею-рестораном вдома і вранці, і ввечері. Петрівну все далі захоплювала ідея домашнього ресторану.
Вона спеціально сходила в єдиний ресторан в їх невеликому місті. Подивилася, як сервірують столи, як написане меню, як подають, у що одягнені офіціантки. Загалом, запам’ятала все, що могла.
Одного разу Семенович прийшов додому і застиг біля дверей на кухню. На столі біла скатертина, ваза з квітами, біля тарілки лежать серветка і ще якийсь папірець. Він підійшов до столу, взяв папірець і прочитав: “Меню”.
– Тьху, ну й навигадувала! – Однак прочитав його, і на останньому рядку погляд зупинився: горілка – 100 грамів/50 гривень.
– Що будемо їсти? — спитала Петрівна, увійшовши на кухню.
Семенович підвів очі і злегка збентежився, не впізнавши своєї дружини. Ошатна сукня облягала фігуру, зверху був підперезаний акуратний білий фартух, волосся зібране в зачіску. А головне – на її обличчі сяяла усмішка.
– Мені, будь ласка, все найдорожче і, мабуть, горілки 100 грамів, ні – 200 грамів!
Але Петрівна довго не могла витримувати своєї нової ролі.
– Ага! – зраділа вона, – значить, все-таки не кинув пити, а я вже подумала: невже зрозумів, дай, думаю, перевірю…
– Перевірю… Ех ти! Знову за своє! А я, можливо, з тобою нa брудершафт хотів випити!
– Ой, стала б я з тобою нa брудершафт пити! Робити мені нічого! – А самій чомусь стало трохи шкода Семеновича.
Все один та один
Якось Семенович прийшов додому, але на кухні його ніхто не зустрічав. Петрівна прихворіла. Увечері вона каже:
– От якби ти мені поперек натер…
– За гроші, будь ласка.
– Хм… Добре заплачу. На, допоможи.
– А що це ви мене на “ти” називаєте, шановна?
– Смієшся?
Так вони й жили. За оголошенням про продаж квартири ніхто не звертався. Увечері вони дивилися телевізор, а на ніч розходилися по своїх кімнатах. Одного разу довгого зимового вечора вони сиділи і грали в карти. Семенович каже:
– Слухайте, Петрівно, а що це ви все одні й одні?
– А вам, Семеновичу, не нудно – все один та один?
– Так, нудно трохи.
– Та й мені, ніби, як трохи нудно.
– Слухай, Петрівно, a виходь ти за мене заміж.
– А що, треба подумати, – кокетливо відповіла вона…
Радимо також прочитати:
- Чоловік знайшов жінку, яка не виносить мозок, і… розлучився з нею через 3 місяці
Авторка – Олена Іюльська
