Хліб у житті українців завжди був чимось більшим, ніж просто їжа. Він є частиною нашої культури, традицій і світогляду. Дослідники українського хлібопечення відзначають, що саме в нашій країні хліб став відображенням високого космічного світогляду.
Історія українського хліба
Дослідник українського хліба Вадим Мицик, впевнений, що українці “у своєму художньому хлібопеченні показують високий космічний світогляд”. “В Україні хліборобство відоме 9 тисяч років тому із мезоліту, але найкраще воно розквітло за часів Трипільської цивілізації. У трипільському мистецтві все творилося по колу. І у нашому українському житті все робилося по священному колу — наш хліб у собі має основу кола — від колобка і до коровая, тобто від найменшого і до найбільшого.
Коли наші предки 5 тисяч років тому із берегів Дніпра пішли в Індію, вони принесли туди “веди рога”, тобто знання найвищі. І от там є таке слово “свах”, як вище небо; індійці не знають, що то воно таке. А як ми візьмемо та подивимося на наше весілля, то знаємо, що цим весіллям порядкують свахи і свати, і коли наші славні свахи-коровайниці коровай зібгали, уквітчали і він спікся, то їх потім обдаровують шишками, які мають знак сварги, тобто отого невпинного крутію нашого всесвіту. Отже, наш хліб пов’язаний напряму із небесами і нашою землею. Як у Трипіллі пшенична зернина тримає сферу неба і сферу землі, так само у нас назва простенького слова колосок складається з двох слів: коло — це сонце, а сок — це живильність землі”.
Приклади різновидів українських хлібів
Світлана Творун, дослідниця хліба, кандидат історичних наук, завідувач кафедри загальнонаукових гуманітарних дисциплін Вінницького інституту економіки (м.Вінниця): «1848 році Оноре де Бальзак перебуваючи в Україні писав в листі до пані Ширковичевої: “Як приїдете в Україну, в цей рай земний, де я вже запримітив 77 способів виготовлення хліба…”. Мені здавалося, що я зібрала дуже багато, але як я подивилася, скільки хлібів привезли з України, я зрозуміла, що мої знання це вершина айсбергу, це просто непочатий край».
Галина Олійник, старший науковий співробітник НЦНК «Музей Івана Гончара»: Кожне свято мало свої хліби. Якщо на Великдень це була паска, то на Петрівку це могли бути мандрики. На Спасівку пекли «спасівські рогачі», ви знаєте, що «на Іллі новий хліб на столі»…
Калачі (або колачі – від слова коло)
Найбільш традиційні форми, які були в Україні, це «калачі». Калач міг бути круглий із діркою і разом з тим, як в Золочівсьому чи Жидачівському районі, подовгастий, обов’язково ромбоподібної форми. Калачі пеклися на свята, з ними йшли на весілля, їх у Верховинському районі підвішували над церквою; в Чернівецькій області дружби навколо молодої пританцьовували і три рази припрошували, поки вона нарешті погоджувалася виходити до молодого, і тоді цей калач перед молодим розривали. Так що звичаєвість калачів є абсолютно різна.
Шишки
«Шишками» називають невеликі булочки або прикраси для короваю, парових калачів та іншої весільної випічки, які зазвичай виробляють із здобного дріжджового тіста. У деяких селах на весілля печуть велику кількість «шишок», щоб вистачило обдарувати всіх присутніх гостей, а також дітей і людей, які прийшли на весілля без запрошення.
Середохресний хліб
Коли приходила середина посту, або середопостя, то якраз на цьому тижні в середу пекли «середохресний хліб». Доля цього середохресного хліба по цілій Україні різна. Якщо в деяких районах пекли стільки таких хлібин, скільки в родині було дітей, то в інших регіонах пекли два — один для газди, а другий закопували, як жертва землі перед оранкою.
Баранчик
З отаким «баранчиком» приходять похресники на весілля. А на Галичині цей баранчик випікають виключно перед страсною п’ятницею, тобто в Чистий четвер на Великодні свята, але є ще села, де цей баранець, як агнець божий, випікають на Різдво. Тобто ви бачите, що використання тої самої скульптури в різних регіонах носять різні натяки і різний характер.
Побігущий калач
Коли просять на весілля, то в одній частині Поділля такі калачі роздають, залишаючи на столі в кожній хат, а в деяких селах його носять на червоній стрічці, кладуть в хаті на столі, запрошують на весілля, забирають й отак обходять все село. В кінці обходин розламують цього калача у молодого над головою.
З цим же калачем йшли рвати барвінок для весільного вінка: клали його на землі й через отвір зрізали листочки. Також з цим калачем йшли до розпису і в кінці його не з’їдали, він висів на стіні як оберіг молодої родини. «Ми бачили в селах хати, де таким калачам по 20-30 років, — розповідає дослідниця хліба Світлана Творун. — Вони висять в бабусь під іконами на стіні. Це село Стіна Томашпільського району Вінницької області. Бабусі скаржилися, що дочка в місті живе, не хоче калача вішати, так оце я його повісила в себе на стіні».
Інші різновиди українського тражиційного хліба
- Книш — хліб з хлібенятком, або «хліб з душею». Він обов’язково випікався на Різдво, на Зелені свята, в деяких місцевостях — на поминки.
- Празникові родові пиріжки з гречаною кашею та сиром. Вінницька обл. Літинський р-н с. Гончарівка. Майстрині – Оксана Моторна (1970 р.н.), Марія Іванишина (1942 р.н.).
- Пиріг-рід — в деяких селах називають «родичами», або «родовими пиріжками». Їх випікали на празники. Це багато пиріжків зліплені в один пиріг. Перед випіканням маленькі пиріжки укладають у велике кругле деко, коли тісто підходить, пиріжки між собою зліплюються у єдиний пиріг, який символізує тісні родинні стосунки, великий дружний рід. У деяких селах гості відломлюють від спільного пирога по пиріжечку і їдять з іншою їжею, а в деяких — по закінченню свята господиня роздає ці пиріжечки родичам на дорогу, а також передає по пиріжкові членами їхніх сімей, які залишилися вдома на господарстві, щоб «не цуралися».
- Мазурики — печиво дають дітям.
- Калач з ріжками печеться на Різдво, потім його вішають під образами. Такий калач згодовували корові, коли вона приведе телятко.
Радимо також прочитати: На весілля печуть коровай… і калач, і лежень, і дивень, і шишки. Фото
Юрій Мельничук, заступник директора НЦНК «Музей Івана Гончара» каже: “Є музей хліба в Тальному на Черкащині, також в Переяслав-Хмельницькому. Але треба зробити музей хліба національного масштабу, в якому широко представлять цю культуру, щоб вона не відійшла від нас, бо цікава й цінна не тільки для українців, а й для всього світу”.
Спогади про хліб тих, хто пережив голод
Тарасенко (Устименко) Ганна Гнатівна, 1925 р.н., Чернігівська область (із книги «Український голокост 1932—1933: Свідчення тих, хто вижив», 2003): «Всі, хто де міг, там зерно й ховали: хто в землю закопував посеред городу, але тоді треба було ховати у маленьких чугунцях, щоб не поїла різна гадость, хто відносив у ліс і лишав у дуплах і кущах, але були й такі, хто у стінах робили дірки і там ховав глечики з зерном. Але ж багато так не утаїли і тому надовго цього зерна не вистачало…».
Сиротенко Пелагея Омелянівна, 1914 р.н., Чернігівська область (із книги «Український голокост 1932—1933: Свідчення тих, хто вижив», 2003):
«Тоді люди їли клей на деревах, цвіт акації, гнилу картоплю, яка залишалася в кагатах; підлітки їли яйця птахів, жучків, дрібних тваринок, а коли наливалося зерно, то ховалися у збіжжя і випивали молочко з колосків. За це дуже жорстоко карали. Коли піймають, то можуть так побити, що й не виживеш…».
Шалій Катерина Олександрівна, Вінницька область Літинський район село Гончарівка: «Як у кого було десь жменя зерна, то ходили такі, що все забирали. Якщо десь назбираємо колосся, зімнемо його, на жорнах змелемо, то тримаємо це борошно на паску. То як спечемо, воно таке добряче було! А зараз печу свій хліб, пиріжки, як свято яке».
Радимо також прочитати: Чому українці просять сказати “паляниця”, щоб виявити росіян?
За матеріалами статті Катерина Качур «Рукотвори»
