Вирішила написати про те, що не дає мені спокою. Сидить у голові, відбирає сон. Постійно думаю, що я зробила б, якби мені залишилося жити рівно тисячу днів? На перший погляд, це чималий відрізок часу, і зробити можна досить багато. Але…

Чому мене, молоду, здорову, щасливу, це непокоїть? Маю на це причину. Сто причин. Вони мені болять, ятрять душу, і мовчати несила. Тому й вирішила написати – щоб виговоритися. Можливо, стане легше.

Почну з історії своєї сім’ї по батьківській лінії. Мій тато виріс у сім’ї, де було шестеро дітей: старший брат, він, двоє молодших братиків і дві сестрички. Жили вони скромно, зате дружно. Ніколи в домі не було ні конфліктів, ні суперечок. Усі знайомі заздрили: мовляв, на вечерю у них скибка хліба, а вони щасливі.
Але те щастя тривало недовго. Померла татова сестричка, коли їй виповнилося п’ять років. Промочила ноги, застудилася, отримала запалення легенів. Коли звернулися до лікарів, уже було надто пізно… Далі у десять років помер татів братик – його збив поїзд.

Коли мій тато був студентом, захворів на туберкульоз. Невдовзі зі своїм старшим братом він потрапив у халепу: заступилися за якогось малого, когось вони поранили, той виявився сином якогось начальника – і хлопців кинули до в’язниці. Коли дід (їхній батько) про це дізнався, випив оцтову кислоту і віддав Богові душу. Довідавшись про це, тато у тюрмі намагався накласти на себе руки. Але нічого не вийшло. У тюрмі він відсидів чотири роки, харкаючи кров’ю. Дядька, тобто його брата, відпустили достроково. Він одружився, у нього народилося дві доньки і син. Через сім років його зарізали. Я пам’ятаю його смутно, була зовсім маленькою.

Молодший татів брат спився. Потім помер мій тато. Коли він був у в’язниці, йому видалили одну легеню. З однією легенею він прожив ще 25 років. Його не стало дев’ять років тому. Пам’ятаю, як сиділа біля тіла і не могла повірити, що його більше немає. Тіло є, а душі немає. Через три роки померла бабуся, татова мама. Уві сні померла. Залишилася одна татова сестра, моя тітка.
Моя мама важко пережила смерть батька. Їй самій доводилося заробляти на хліб, щоб прогодувати нас із братом. Ми прокидалися о четвертій ранку і йшли збирати ягоди та гриби, потім продавали їх на ринку. Так усе літо. А взимку продавали ялинки. Та справжній жах почався, коли до нас переїхала мамина дочка від першого шлюбу. Сестра, чоловік і їхня восьмимісячна донька… Сварки не стихали ніколи. Її чоловік мене домагався, а мені тоді було лише тринадцять. Ніколи цього не забуду. Ненавиджу його досі. Ми жили під одним дахом. Мати їх пошкодувала через дитину. А я образилася за це на матір. Пішла з дому, але повернулася: йти було нікуди. Нікому я потрібна не була.

Коледж я закінчила з відзнакою. Крім цього, курси флориста, бухгалтера, косметолога. На другому курсі зустріла хлопця, якого згодом покохала. У дев’ятнадцять років я вийшла за нього заміж. Наше життя було наче казка, але вона надто швидко закінчилася. Через півроку, перед Новим роком, мій чоловік повісився. Якось увечері я повернулася з роботи, його вдома не було. Почала його шукати. Всюди подивилася, крім дровітні, біля дверей якої був прив’язаний пес. Почала телефонувати родичам, приїхав дядько. Обійшов двір. Раптом почав кричати. Я прибігла. Зайшла у дровітню і побачила чоловіка у робочому одязі, білого, холодного, з синіми губами. Я забирала його тіло з моргу і плакала над ним. Господи, як же все-таки не вірилося, що все це відбувається зі мною. Адже у нас було все добре, ми тільки одружилися, будували плани… Я досі не знаю, чому він це зробив.

Відтоді минуло п’ять років. Уже рік, як я знову вийшла заміж. Місяць тому дізналася, що вагітна. І тепер панічно боюся втратити чоловіка і дитину. Панічно боюся смерті матері. Часто згадую про минуле. Воно мене не відпускає. Скоро мені буде двадцять три, а таке відчуття, ніби вже сорок.

Раніше я думала, що це прокляття. Знаєте, бувають такі прокляття на роду, до сьомого коліна. Але один священик мені якось дуже гарно сказав: треба вірити або в Бога і добро, або в диявола і прокляття. Я вірю в Бога і не вірю в прокляття. Почала більше задумуватися про сенс життя і про те, що воно може дуже раптово закінчитися. Добігла стрічка до кінця – і все, назад не перекрутиш.
І щодня думаю про те, що моя тисяча днів може добігати кінця. А ще гірше, якщо це тисяча моїх рідних. Я щодня обдумую свої вчинки, гріхи і помилки, роблю якісь висновки. Насправді ми досить рідко думаємо про це і наївно вважаємо, що у нас ще багато часу і нам ще жити й жити. Ми загрузли у своїх повсякденних справах, турботах, думках про завтрашній день, матеріальні цінності, благополуччя. А життя насправді коротке, і час, який нам відведений, невпинно іде. На найголовніше якраз його чомусь не вистачає. А можливо, наш тисячний день уже завтра?