Свого часу Ірина дуже гнівалася на матір за те, що вона ризикнула бути щасливою по смерті батька. Минуло сім років, відколи його не стало, але дівчинка, стиснувши зуби, ніяк не сприймала вітчима. Хоча він, здавалося, ладен був їй небо прихилити. «Ви чужий», – казала йому, вкладаючи у погляд усю ненависть, на яку лишень була здатна.
Та несподівано мати захворіла на рак і померла… Вітчим поїхав доживати віку до старенької матері. Дивно, Ірина мала б відчути полегкість, але радше заціпеніння взяло в полон її душу. Через рік дівчина вийшла заміж. Навіть коли зібралася їхати з коханим у далеку Полтавську область, нічого вітчимові не сказала, аби назавше викреслити його зі свого життя.
…Він з’явився на пероні вокзалу, коли до відходу потяга лишалися лічені хвилини. Стояв увесь зістарілий, майже знищений. Ірині тоді на мить стиснуло горло… «Я напишу вам», – сказала й сама у це не повірила. Бачила, як він поривався обійняти. Але не посмів. Лише на прощання сказав, що їй має пощастити більше, ніж йому. Тоді ті слова Ірину не зачепили: на неї ж бо мало чекати інше життя – щасливе і безхмарне.
Про вітчима, навіть не про маму, вперше згадала, коли народився малий. Сергійко був кволеньким, але удвох із чоловіком Миколою вони виходжували його з останніх сил. А то почав синочок надто часто жалітися на болі в колінці. Про лихе тоді не думали: либонь, десь гонився з хлопчаками, вдарився – та мало що могло статися? Але Ірині чомусь було мулько на серці…
Повезла малого в районну лікарню. А там приголомшили – мов частинками серце з грудей виймали. У малого виявили саркому. За той час, що Ірина рятувала синочка, по волосині з голови висмикувала. Їй навіть здавалося, що волосся людям на те й дано, аби рвати його на собі, коли несила далі жити.
А як малий Сергійко відходив, несподівано заслабував Микола… То кашель, то нежить. На нього через ту біду й уваги не звернув ніхто. І коли дитину ховали, він кілька разів непритомнів, хоч здоров’я мав – дай Боже кожному… І після похорону, коли в хаті стояла така тиша, ніби більше не зосталося тут людського духу, не зауважила Ірина, як блідне й худне її чоловік.
А коли спохопилася, коли з нього, який ані стогону не проронив, ані не поскаржився, стала половина від того красивого й мужнього чоловіка, було надто пізно. Півроку безсилого тріпотіння – і Микола ліг поряд із Сергійком.
Й Ірина немов збожеволіла… Немов її накрило важким чавуном і не давало дихати. Вона ходила на кладовище по три-п’ять разів на день. Могла щось зварити, а потім зав’язати все те у вузлик і нести хлопцям їсти. Могла затиснути в руках по іграшці й щось бубоніти собі під ніс. Аж одного разу посеред вулиці її схопила за руку старенька Явдоха. Вона поглянула Ірині у вічі й сказала: якщо ще раз побачить, що та являється на кладовищі частіше, ніж раз на день, – стоятиме на воротах і не пустить. «Ти не даєш їм спокою», – скрушно похитала головою тоді.
Й того дня Ірина глянула на себе немов ізбоку… Подумала, що втрачає глузд. А вночі наснився вітчим (його, чула від людей чужих, уже теж не було на цім світі). Сказав: «Тікай із села… Спершу непомітно, а потім просто тікай. Твої свекри всю силу молоду з тебе вип’ють».
А на ранок кума придріботіла. У районі знайшлася для неї, Ірини, робота. Вхопилася за ту пропозицію, наче це була соломинка. Ніби ще й жила зі свекрами, але бачилася тільки у вихідні, бо в районі винаймала квартиру. Там, на роботі, з Орестом познайомилася. Й одного вечора, коли підвозив її додому, раптом щось з нею сталося (чи то тепла так чоловічого забракло за ті важкі місяці невпинної боротьби, відчаю та сліз…чи ще через яку причину), але несподівано для себе вона спокійно й діловито заходилася його цілувати…
Вони провели одну-єдину ніч… Потому він намагався заговорити з нею, привернути увагу, та вона немов закам’яніла. А за місяць відчула, що вагітна…
«Що я робитиму тепер? – ридала тій же бабі Явдосі, бо більше в селі нікому – закидали б якщо не камінням, то прокльонами. – Це ж аборт! Свекри не зрозуміють… Скажуть, чоловіка зрадила».
Баба, яка вік звікувала, так їй відповіла: «Хіба можна зрадити того, кого вже немає? Дитину ж тобі Бог, дурненька, послав. То від Нього тобі така пуповина – чіпляйся!»
А вночі наснився вітчим: «Буде хлопчик, – оголосив. – Назвеш моїм іменем».
…Перед самими пологами поїхала й знайшла його могилу. Обливала слізьми. За кілька днів на неї чекало нелегке знайомство з Орестовою донькою, яка ой як не хотіла мачухи… Тобто її, Ірини….
Вітчим після тих відвідин наснився їй утретє: «Більше не снитимусь, – сказав. – Але тепер ти мене зрозумієш…»
За півтора місяця вона народила сина. І коли пасербиця взяла маленького Василька на ручки, Ірина вперше за весь час своїх мук таки відчула, що їй прощено…
Ната ТОРСЬКА
