Міряю щастя кавовими ложечками: одна, дві, три… П’ю його поволеньки: воно хоч і щастя, а таки обпікає язик. Як мені тепер мало треба, аби не почуватися у світі знайдою – маленького горнятка в долонях та гіркого чорного блаженства на його дні!

Молоде знайоме хлопчисько, зухвало зазирнувши мені у вічі, на мої роздуми про щастя цвіркнуло всезнаюче крізь гарні рівні зубенята: “Старієш, певно”. Ха, оце насмішив.

Я глянула на нього навіть не поблажливо. І нічого не стала розповідати про те, що і йому колись не так уже й грітиме серце нове авто і що раптом захочеться втекти світ за очі від вродливої дружини.

Бо поселиться біля отого невгомонного серця якась неймовірна туга – вона ворушитиметься, вовтузитиметься, мов дитина, і гнатиме від тебе сон. А ти, хлопче, зітхатимеш вночі, коли у скло стукатимуть пізні осінні яблука і твоя дружина, втомлена за день клопотами, буркне невдоволено, мовляв, чого не спиться?

Я сказала б їй чого. І тобі сказала б, але не стану. Однаково не повіриш. Не повіриш, що одного дня ти переростеш той рівень стосунків, який ми визначаємо як “подобається-не подобається”, і вирушиш у велике плавання. Не туди, де почуття бувають тільки до конкретної блондинки з красивою попою. А туди, приміром, де закохатися по самі вуха можна у чиєсь мистецтво жити. І тоді жодна жінка тебе більше не поранить.

Ну, чого так дивишся? Молоде зухвале хлопчисько, втупивши в мене погляд, ні сіло ні впало раптом каже:

– Цікаво, як поводяться люди, які, для прикладу, колись були закохані, а потім з якихось причин розійшлися і через багато років йдуть вулицею назустріч одне одному?

– Ну… – багатозначно мугикаю я, – не знаю. Люди, які любилися колись, певне, ніколи не стануть стовідсотково чужими одне одному. До того ж…

– Але й рідними також не стануть, – розумніє просто на очах нахабне хлопчисько…

– Теж правда, – погоджуюся. – Але між ними залишиться така нитка… Ниточка… Знаєш, тоненька така, як он, бачиш, бабине літо. Думаєш, в мене такої немає?

Є. У мене теж є. Я причепила її до поли улюбленої сорочки коханого чоловіка того дня, коли він пішов від мене назавжди. Причепила невидиму майже нитку, завдяки якій у мене зосталася бодай надія, що, коли він виходитиме в місто саме в тій сорочці, я його зустрічатиму й бачитиму хоч на віддалі. І знаєш, я таки стрічала його саме того дня, саме в тій сорочці…

Я замовкла… Замовкло й хлопчисько навпроти мене. Та раптом звело зеленкуваті очі й мовило:

– Вона й тепер у тебе є?

– І тепер. І в тебе буде, коли якась жінка коли-небудь відштовхне тебе й глибоко цим поранить. Вас розділятимуть відстані, ваші сім’ї, дітлахи. Але зв’язуватиме тонка ниточка минулого, яка тремтітиме й натягуватиметься тоді, коли ви проходитимете одне від одного надто близько.

Знаєш, я довго не розуміла цього. Думала, щастя – це коли багато кімнат, гарне вбрання, і робити практично нічого особливого не треба. Думала, що, якщо чоловіка прив’язати до себе, – нікуди він не дінеться. Думала, що мами всіх чоловіків – відьми й злюки, бо так повелося.

І знаєш, аж ніяк не здогадувалася, що, ковтнувши якось восени ось тут, поряд із тобою, трохи чорної кави, можна раптом відчути такий прилив ніжності, доброти й легкості, що іншого слова, як “щастя”, для цього стану годі й вигадати.

А тоді я боялася. Боялася, що не буде в мене щастя, коли його втрачу, що не буде щастя, коли в нас не буде власного кутка, що не… не… не…

А коли той чоловік пішов від мене (таки те, чого боїшся найбільше, – збувається) – мені знадобилося ще багато часу, аби збагнути, що коли не знаєш, чого насправді боятися, – то боїшся всього, а коли знаєш…

– … то не боїшся нічого, – вправно додає хлопченя.

– Отож-бо. Якийсь парадокс. Це вже тепер я така мудра (хі-хі, невже старію?), а тоді прив’язувала того чоловіка до себе… тросами. Ну, звісно, не в буквальному розумінні.

Усюди тягала його за собою, просила робити зі мною все, що було цікаво мені, і вимагала від нього звіту, чим він займався, коли мене не було. Він спершу тільки сміявся і робив усе, чого забажаю. Потім уже не сміявся, але все одно робив. Потім робив, але якось сумовито… Але я нічого не помічала (чи просто не хотіла?).

А якось він запросив мене до себе в гості. Наслухавшись про те, що всі жінки, які народжують хлопчиків, з кожним роком дорослішання своїх чад перетворюються на відьом, я вирішила теж не впасти лицем у багнюку перед майбутньою (хто б у цьому сумнівався?) свекрухою.

Смачно нафарбувавши фейса, вбравшись у найкоротшу у світі спідницю, я переступила поріг потенційного “дракона”. Пам’ятаю її трохи здивовані очі. Виявляється, вона бачила мене раніше, і тоді я виглядала трохи не так. “А, – легковажно заявила я, – зміна іміджу”.

Я реготала й грубіянила весь вечір, відчайдушно намагаючись вивести цю жінку з рівноваги, щоб уже напевне пересвідчитися, яка вона потвора. Але вона поводилася легко й невимушено, так, наче це зовсім не я клеїла дурня, дивилася ласкаво, підливала потрошку вина і казала, що рада за свого сина. Я їй не повірила.

Захмелівши від вина й душевної напруги, я, повиснувши на руці в коханого чоловіка, всю дорогу додому торочила йому про те, що його мамзель висловлювала свою радість, бо так годиться, коли майбутня невістка приходить у дім вперше. Не могла ж вона мене полюбити отак, ні за що!

“Ну й дурненька, – казав у відповідь коханий чоловік, – вона любить тебе тому, що тебе люблю я”. Коли мені набридло випендрюватися, я почала дарувати їй подарунки.

Але спілкувалися ми рідко. Одна колючка про те, що свекрухи не можуть бути добрими, таки труїла мене. А коли через кілька років мені захотілося поговорити із тією жінкою про її сина і я набрала номер телефону бібліотеки, де вона працювала, – мені повідомили, що її немає.

“Вийшла?” – легковажно бовкнула я. “Ні… – зам’ялися на тому кінці дроту..”. “Невже на пенсії?” – я втрачала терпець. “Взагалі-то, їй до пенсії залишалося ще дванадцять років”, – сказали мені чемно. “Так де ж, чорт забирай, її носить?” – визвірилася я. “Померла”, – прозвучало як докір.

І все раптом стало на свої місця: я одразу побачила себе її очима і побачила її очима своїми – вже без полуди пересудів. І раптом зрозуміла, чому пішов (ба, від мене треба було тікати швидко-швидко) її син. І тоді захотілося померти мені. А ще, здається, я відчула, що переживає бісер, коли його кидають перед свиняче рило…

– У тебе якесь загострене почуття вини, – каже хлопчисько, яке – овва! – на очах перетворюється на мого психолога. – Якби молодість знала, якби старість могла!

– І старість не все знає. Просто вона багато що може передбачити, – кажу я і… не вірю своїм очам: вулицею поволі ступає колись коханий чоловік. Усе як належить: обручка, втомлений погляд, вистраждана респектабельність. І сорочка. Такого ж кольору, як і та, з минулого життя. На хвильку лише (рівно на товщину нитки, яка нас зв’язує!) він спиняє погляд на мені. Я знаю, що він мене впізнав. І знаю, що до мене він не підійде. Він прямує трохи далі й сідає за столик літньої кав’ярні, яка, втім, радше вже осіння…

– А знаєш, – несподівано звертаюся до нахабного хлопчати, – я тепер знаю, що роблять колись кохані люди, які стрічаються на вулиці через багато років. Вони переходять на інший бік вулиці, сідають за столик кав’ярні й міряють щастя кавовими ложечками… Одна, дві, три…

Наталка ШЕПЕЛЬ