Три історії про те, чому варто вчити українську

Одна жінка мене запитала, навіщо я демонстративно розмовляю українською? Суржиком же "панятніє"... А для мене розмовляти українською - це як дихати.

Історія перша

Було це давно. Ще за тих далеких часів, коли я мала кнопковий телефон, а інтернет мені лише снився.
Дзвінок з незнайомого номера. Беру слухавку. Чоловічий голос просить якогось Андрєя. Оскільки поруч ніякого Андрєя не було, я чемно повідомляю: ви помилилися номером і після такого ж чемного “ізвінітє” натискаю на червону кнопку.
Думаєш, кінець історії? А от і ні.
Чоловік передзвонив за кілька хвилин, щоб поцікавитись, звідки я так добре знаю українську.
А як пояснити, звідки ти знаєш рідну мову? З колиски? З дитячого садка? Зі школи? З діда-прадіда чи з баби-прабаби?
У моєму оточенні були російськомовні. Більше того мій дідусь з Одеси і його босяцьке дитинство легко вилазило назовні російськими фразами. Улюблені фільми дитинства теж були російські. Це ж тоді тільки дід Панас говорив українською, а усі тьоті Тані і Стіпашки були російськомовними. І моя перша школа теж була російською. І уся професійна література тільки російською…
Повернусь до історії. Чоловіка звали Степан Петрович, він був однолітком мого тата і зо три десятки років жив у Луганську. Він дзвонив мені двічі на тиждень, щоб почути українську. І все переживав, що вмре, так і не встигнувши вивчити мову. За три місяці так і сталося. Хоча ні, не так. Він вже досить добре говорив українською, але не встиг натішитися.

Історія друга

Друга історія трапилася, ще коли мій танцюрист ходив у садочок. Ідемо ми зранку, малий жує булочку. Зустрічаємо знайому “бабушку”, яка живе в Луцьку зо три десятки років. Вона каже моєму сину: “Пріятнава апітіта”, а моє дитя переводить здивований погляд з “бабушки” на мене, і я розумію, що воно дупля не ріже, що ця жінка видала.
Кажу: “Сину, бабуся побажала тобі смачного”. Оченята засвітилися, він усміхнувся, бо ж дійсно смачно, і чемно подякував.
Думаєш, це кінець історії? А от і ні.
“Бабушка” пильно глянула на мене і каже: “Лєна, пачіму ти нє учіш дітєй рускаму язику?”
А як пояснити, чому я не вчу дітей рускаму язику? Тому що вони українці? Чи тому, що спочатку хай українську вивчать? Чи може тому, що я не вважаю це за потрібне?
Повернусь до історії. “Бабушка” почала розказувати мені про важливість читання рускіх класиків в оригіналі. Я слухала, а в моїй уяві Герасим топив Му-му. Кремезний чолов’яга топив свого єдиного беззахисного друга – песика Му-му, бо так бариня наказала. (Я й досі не можу зрозуміти широти цієї “загадкової рускої душі”.) Але тоді я ще була надто чемна і відповіла просто: я не бачу серед тих класиків прикладів для наслідування.

Історія третя

Історія третя трапилася після анексії Криму. Я втрапила на тренінг з жіночого лідерства. І в нашій компанії було кілька жінок-переселенок з Донбасу. Тренерка чемно спитала, чи ніхто не проти, якщо для зручності присутніх, вона розмовлятиме російською. Усі погодились, я змовчала. З мене тоді ще була така собі лідерка.
Ми виконували різні завдання, обговорювали різні теми та все одно поверталися до анексії та окупації Донбасу. Я говорила українською, бо ж була переконана, що усі розуміють. Коли була перерва на каву, то одна жінка зі Слов’янська сказала, що давно не чула такої вишуканої літературної мови. Думаєш, це кінець історії? А от і ні.
Друга жінка (теж зі Слов’янська) цілком серйозно спитала, нащо ж так демонстративно розмовляти українською, можна ж суржиком – це панятніє.
А як пояснити “нащо так” ДЕМОСТРАТИВНО розмовляти українською? І кому “панятніє” суржиком? Для чого? Може тому, що мова – це як дихання? Хтось взагалі дихає демонстративно? Може тому, що мова – це як серцебиття? Стоп, серденько, бийся в ритмі суржика, бо так панятніє.
Повернусь до історії.
– Розмовляти гарною українською легко. Для цього достатньо читати гарне українське, – відповіла я трохи почервонівши.
– З чого посавєтуєте начати? – майже в один голос спитали співрозмовниці.
– Почніть з “Солодкої Дарусі”, – сказала я перше, що спало на думку.
Тоді я вперше задумалась над тим нав’язаним стереотипом, що суржик – це щось органічне для українців, а вільна розмовна українська – це щось штучне і демонстративне. Суржик виник через зросійщення і так, викорінити його складно. Але це як бур’ян, який прикольно цвіте, та більше ніякої користі не дає. Хоча ні, інколи, щоб підкреслити комічність ситуації, він доречний.
Я переконана, що вчити мову треба усе життя. І це під силу кожному, особливо якщо є бажання і сприятливе середовище.
Немає меж досконалості в опануванні мовою. Українська – надзвичайно багата і різноманітна. Окрім того, українська – це жива мова, яка постійно розвивається, пульсує, дихає. Макронити, чорнобаїти, щасливіти – ось лише кілька прикладів.
Кажуть, що вона солов’їна. Ні, вона моя і твоя. Тьох-тьох-тьох – у солов’я своя.
Авторка – Olena Morol

Поділитись у:

Читайте також:

Ми у Facebook