Вчора мене накрив відчай
Другий раз за повномасштабне вторгнення. Ось так по-справжньому накрило, коли водночас стали крижаними батареї в пологовому будинку, зникла вода й світло, а промінь від ліхтарика на лобі не заспокоював, аж ніяк.
Я знала, що наразі всі співробітники нашого пологового бігають по поверхах з купою ковдр, пледів й огортають дітей, жінок після операцій й намагаються не думати про те, чому не спрацювало резервне живлення й що може бути далі.
Я достатньо сильна людина, але цей відчай заповзав під хірургічний костюм, виїдав мозок і я розуміла, що мої холодні руки й пальці, які не слухаються зовсім, це не результат холоду, а результат відчаю. Наш пологовий будинок «Лівобережний» знаходиться на тому самому лівому березі Києва, який найбільше потерпає від обстрілів. І для мене, особисто, наш лівий берег Києва є живим, поки світяться вікна в нашому пологовому.
А потім, ніби хтось помахав чарівною паличкою…
…бо я обпекла руки о теплу батарею. Я зігрівала руки на батареї, дивилася у вікно на пухнасті капелюхи ялинок в лісі біля пологового будинку й згадувала слова жінки, яка приїхала народжувати під час обстрілів: «В мене партнерські пологи, але чоловіка зі мною не буде, бо його ремонтну бригаду вже три доби не відпускають додому. Вони працюють».
Я думала, що її чоловік все одно присутній нашому пологовому.
І інші справжні чоловіки теж присутні.
Вони присутні в гарячих батареях, в працюючому генераторі, в збитих ракетах й шахедах, в несамовитій вірі в Україну, в стійкості нашої психіки.
Вони присутні в сяючих вікнах пологового будинку, де народжується майбутнє України.
Мені стало соромно за відчай.
Бо справжніх значно більше.
Авторка – Наталія Яремчук