Середина дев’яностих. Час, коли хірурги ставали міняйлами валюти чи таксистами, а вчителі – гендлярами. Сьогоднішні олігархи тоді тільки «вилуплювались» із пелюшок новонародженої незалежності. Це був час, коли усі залежали від долара (аж!) по дві гривні і думали, що це економічна катастрофа!
Аня та Лариса закінчили педучилище. Обидві вдало вийшли заміж за синів викладачів. Пішли на роботу в дитячий садок, хоч зарплатню затримували місяцями. Кожна народила по синочку. Повідомлення про скорочення теж разом отримали…
Довелось молоденьким мамочкам опановувати новий фах із дещо принизливою назвою «човник».
Щоб розпочати власний бізнес на базарі, Лариса продала велосипед, а Аня – імпортне пальто. Найцінніші речі, що були у квартирі, окрім обручок. їхні чоловіки залишились викладати в педучилищі. «Сутужно, зате в теплі і з краваткою», – прокоментував таке рішення Анін.
Поки мужчини читали педагогіку юнкам у мініспідничках, їх дружинам-учителькам довелось одягнути «бурки» замість «лодочок», рейтузи з начосом – замість колготок. Бо потяг на Москву заледве опалювався.
За кілька років маршрут «човників» змінився на Одесу, де на величезному оптовому ринку «Сьомий кілометр» продавали усе, окрім душевної гармонії. Але саме цього найбільше потребували молоді начитані волиняночки. Базар хоч і давав вагомий прибуток, гнітив страшно. Жінки мріяли тримати в руках вишукані клатчі, а не торби з клітчатої «клейонки».
Підемо в оперний театр, скільки ж можна з доларом на морозі спілкуватись! Зігріємо душеньку чимось прекрасним, – запропонувала Лариса перед Різдвом.
У наступну поїздку з Волині до Одеси у клітчатих торбах поїхали шуби, вечірні сукні, високі підбори.
Після «закупів» на «Сьомому кілометрі» волинянки винайняли у місті готель, перевдягнулись.
Дві поважні дами у хутрі прибули в оперу на таксі. Усе як у фільмах. Біля театральної каси чомусь зчинився рейвах, схвильована касирка викликала адміністратора.
Той швидко оцінив багате вбрання панянок-театралок посеред масового зубожіння.
“Ви, напевно, з податкової? Ми вам дамо найкраще місце у ложі”, – улесливо проспівав адміністратор.
Поки Аня з Ларисою захоплено розглядали ліпнину на стінах та стелі, зал стояв холодно порожнім. Вистава чомусь затримувалась. За завісою хтось бігав, нервово перемовлялися. Ще за трохи в зал влетіло кілька приголомшених глядачів, наче випадкових перехожих з вулиці, а на сцену вискочила Наталка Полтавка років під… шістдесят. Аня з Ларисою пирснули сміхом. Коли ж з’явився Наталчин кавалер Петро, явно студентського віку, то навіть театралкам із «Сьомого кілометра» стало зрозуміло: мистецтво в театрі померло. З голоду.
На виході Аню з Ларисою наздогнав адміністратор, перепитав: “То ви не з податкової? А ми ж спеціально для вас заграли! Глядачів у такий собачий холод нема, як і грошей на квитки”.
Світлана Федонюк
