В українській мові є тисячі слів, аби знайти саме те, саме його. І кожен відтінок буде не схожим на попередній, і кожен хочеться дібрати якомога точніше до палітри відчуттів, і кожним можна повільно й обережно розкошувати, як маслинкою із кісточкою.
Слова, наче маслини з кісточкою
Нещодавно захотілося маслин. Тож купила баночку і планувала зробити грецький салат. Ретельно видивлялася, аби
взяти без кісточок, і лише вдома помітила, що дивним чином вхопила таки з ними. І плани миттєво змінилися. Замість
того, аби просто зробити салат, висипала блискучі кульки маслин у піалу, відчинила навстіж усі балконні вікна і сіла по-турецьки
під ними.
Маслини з кісточками довелося їсти обережно, повільно, по одній, від чого процес перестав нагадувати трапезу, а став справдешнім розкошуванням. Бо несподівано звільнила собі дрібку часу і присвятила його повністю цим маслинам, не відволікаючись більше ні на що.
Тут-таки і прийшло усвідомлення маленького відкриття: зрозуміла, що кожна з маслинок під язиком нагадує слово. Слово, яке доречне саме тут і саме зараз, яке повільно ховаєш за щокою і ніжно притримуєш язиком, яке любиш і бавиш, зосереджуючи усю свою увагу.
Раптом захотілося бути вдячнішою словам і добирати їх обережніше, аби не розхлюпувати суть, аби вони завжди почувалися на своєму місці.
Є тисячі слів, аби знайти саме те
Пригадалося, як якось знайомий сказав мені: «Ти так засмутилась через цю смерть». І я довго пояснювала, що засмучує мене, коли замість шинки на канапку кладуть ковбасу, коли в дощ забуваю парасольку, коли сусіди не вітаються, коли молоко википає…
А смерть руйнує, спустошує, ранить, потьмарює світ… Що завгодно, але не просто «засмучує». І річ тут не стільки в доборі синонімів, скільки у прагненні любити кожну рисочку слов’ятка і віддавати йому достатню шану.
Я завжди ціпенію від неспроможності відповісти, коли мені залишають для вибору лише «любиш» чи «не любиш». Бо між цими двома гілочками дерева є ще широчезне море юних листочків: душі не чути, милуватися, тріпотіти, мліти, завмирати, обожнювати, зносити, коситися, терпіти…
Мене переповнює світлом, що українською мовою можна за кимось – сумувати, тужити, побиватися; ніжність у собі – берегти, тамувати, леліяти; надією – повнитися, променіти, жевріти, тліти, а найважливіші слова – жебоніти, проливати, відкраювати. І можна бути замріяною, викоханою, тонкострунною, розмареною, розкришеною…
І тисячі слів, аби знайти саме те, саме його. І кожен відтінок буде не схожим на попередній, і кожен хочеться дібрати якомога точніше до палітри відчуттів, і кожним можна повільно й обережно розкошувати, як маслинкою із кісточкою.
Авторка – Юлія Фінковська
