Бухгалтер Оля видала мені першу зарплату молодого вченого. Струнка, короткозора – з тим трішки розсіяним, повним надій поглядом, перед яким я ніколи не міг встояти. Одне слово, по другу зарплату прийшов із заготовленою фразою:

– Скажіть, Олю, ви музику любите?

Вона потягнулася й ліниво запитала:

– Хочеш мене кудись запросити?

Залишалося запитати традиційне:

– Сьогодні увечері ти вільна?

Й почути у відповідь:

– Зайдеш по мене після п’ятої.

Решту часу до вечора я вбив, аби вирішити, куди піти з Олею. Вибрав концерт класичної музики. Здається, то був Моцарт.

Шоста година. Ми на моїх двадцяти п‘яти метрах. Через годину концерт. Вона роззирається в холостяцьких апартаментах.

– Взагалі я класики не люблю…

– Ну…

– А де тут у тебе ванна?

Вона повертається. Ми довго цілуємося. Падаємо на диван… і ледь встигаємо до початку концерту. З нього втікаємо в антракті. І вже не поспішаючи, діловито, ніби розповідаючи усім руками й губами про життя до цього, без слів кохаємо одне одного. Куримо. І знову… Десь за півгодини до опівночі вона підводиться й одягається.

– Може, залишишся?

– Ні.

– Тобі було…

– Мені було добре.

– Я…

– Де тут спіймати таксі?

– За рогом зупинка.

– До завтра.

…Вона дозволяла все й не дозволяла себе проводжати, у себе закохуватися. І я прийняв ці правила гри. Секс, який ні до чого не зобов’язує. Ніхто нікому нічого. Ні ревнощів, ні планів на майбутнє.
Дивувало одне: якщо у неї був вільний вечір, то він неодмінно випадав й у мене – і навпаки. Біля опівночі вона підводилася, вдягалася і йшла на зупинку таксі. Інколи дозволяла мені пройтися з нею до рогу й викурити цигарку.

Роман на роботі? Ніколи. Але це й не було романом. Бухгалтер Оля була на доброму рахунку і займалася громадською роботою. Її навіть обрали у комітет нашого інституту. Якось мене вирішили приструнити. Оля проголосувала за сувору догану. А до сьомої ми були вже на моєму дивані. Я мстився, а вона покірно приймала кару. Без слів.

Ми не прощалися. Просто я пішов з інституту в школу. А вона залишилася. На цьому наші стосунки перервалися. До того ж я знову закохався. Ким був для неї? Не знаю. Але вона була моєю ідеальною коханкою. Тут якраз час поставити крапку, але доля підкинула ще один сюжет.

…Років через десять, коли моє сімейне життя тріщало по швах, я плентався містом у пошуках пригод. Несподівано поряд зупинився автобус, і з нього випурхнула Оля.

– Привіт! – сказала так, ніби ми розсталися вчора.

– Ти?.. Кудись поспішаєш?

– Ні.

– Погуляємо?

Ми гуляли. Замерзли. Взяли таксі. Приїхали до мене – тепер на околицю. З’їли увесь шоколад, що був удома. Випили все вино. Трохи цілувалися. Я розповідав їй про своє життя, вона мені – про своє. Я завжди знав, що Оля вміє оповідати. А десь за півгодини до опівночі вона попросила викликати їй таксі.

Я не любив її. Вона була тільки ідеальною коханкою. Але що я роблю? Я ставлю диск із Моцартом…

Ігор ВАРЕНУХА