Обов’язково перед Різдвом галичани кололи свиню, щоб було що їсти на свята.
На вулиці стояв густий, ароматний запах вудженого мнєса, шинки, ковбас і шпондерів.
Отак йшов по вулиці і біля кожної хати стояла бочка. А з неї снувався запашний дим.
І вже тільки від одного запаху було зрозуміло, що в Україну прийшли різдвяні свєта.
А в хаті пахло пампухами.
Баба робила пампухи з маком, родзинками, вишнями і з рожею. Найсмачніші пампухи були з рожею. Такого пампуха аж хотілося вхопити ще гарячим і бігом з‘їсти.
Але баба всьо виділа і давала по руках, бо пампухи з рожею можна їсти тільки на Святу вечерю.
На Галичині до свєт готувалися всі: від малого до великого.
То була традиція.
То було щось божественне.
На Святий вечір готували 12 пісних страв.
А потім святкували Різдво, Марії, Степана.
Ми готувалися до великого святкового марафону
Наготовлена їжа в хаті — це ще одна традиція галичан.
Не дай Боже, жиби хтось подумав, що в хаті живе срана господиня, оферма якась…
І ми готувалися до великого святкового марафону.
В хаті тільки щось різали, парили, варили, мастили і перемащували.
Вікна стояли запотівші від пари, а баба мала вдосталь сил гонити і командувати, коли щось було не так. Командувала і молилася.
А ми малі хтіли пампухів і хтіли вже, щоб свєта борше настали, щоб можна було накласти цілу миску куті і їсти її великою ложкою.
Такою смачною, як у дитинстві кутя не була більше ніколи!
На Святвечір терлися бурячки з хроном, робилися голубці з тертої бульби, зверху политі присмаженою цибулькою, вареники з капустою, вареники з грибами, грибна мачанка, борщ з вушками, горох намочений і відварений, цілий баняк бульби, риба смажена, узвар зі сушеня…
Одночасно готувалися страви до пісного Святвечора і також вибадовувалися ще всякі розмаїті ситні наїдки, які можна було з’їсти на Різдво, Марії, Степана.
В баняках варилися ратиці на холодець, а в духовці запікалася кишка.
Ще пеклися пляцки, сирник, завиванці.
Здавалося, що вже все було готове і наварене-напарене-насмажене…
І я із замилуванням Божим чекала на першу зірку, щоб нарешті просто сісти до столу.
Але нє!
Баба криком давала команду: «Селедця нема! Бігом до магазину купити селедця з головою і молочком!»
Коли селедець вже лежав на тарілці, зверху присипаний порізаними кільцями цибулі, баба сплескувала руками і говорила:
«Ну, Слава Богу, ніц не забули!
А то будуть з нас люди сміятися, шо ми на свєта в хаті ніц не маємо їсти!»
Перша зірка зійшла
Помолилися до образів.
Сіли.
«Йой, а ну бігом на кутики столу зубчики часнику поклади, жиби всі були здорові! Забули. І соли постав, шоби ми ся цілий рік не сварили»,— знову не замовкала баба.
А під столом у нас лежало сіно, духмяне таке і снопки соломи по кутках стояли.
Починали з куті.
І баба вже на діда поглядала чи буде він кутю до стелі підкидати і дивитися чи прилипне зерно.
Після минулорічних таких ритуалів, баба нам заборонила кутю підкидати. Казала, що її дуже крижі болять по взвишках лазити і білити потім.
А дідо ласкаво дивився на бабу, на нас малих, підморгував нам теплим поглядом, чекав, щоб баба відвернулася…і ми малі хапали ложку і кидали кутю до самісінької стелі.
Сміялися так щиро, що в хаті ставало затишно й ще більш святково…
Як баба, то зовиділа, ставала до нас сваритися, шо ми дивуглєди, не шануємо її крижі.
А дідо підливав бабі келєшок домашнього вина і говорив:
«Файно зерно прилипло до стелі. Пшениця цього року вродить фист, буде Україна багатою. На другий рік знову сядем до столу, зустрінемо ще одне Різдво!»
Потім ішли надвір ворожити на судженого
Потім ми збирали ложки, виделки зі столу і йшли з бабою надвір ворожити на судженого.
Лижками товкли одна до одної і дослухалися звідки пси начнуть брехати.
Якщо пси не гавкали, то починали лижками товкти до плоту, щоб голосніше було.
Товкли так, що аж штахєти відлітали.
А пес мені завжди брехав з якоїсь буди десь там за річкою далеко…
Баба казала, шо мій суджений буде не наш, з єнакшого села, шо те єнакше село там, де її першострічна сестрінка по вуйкові Миколі жиє.
Я завжди з сміялася з бабиних пояснень, бо в неї в кожному селі було першострічна або другострічна сестрінка.
А баба мені заповідала, що кавалєра треба такого брати, щоби в нього руки не зі сраки росли, бо як знайду собі лейдака, то буду сама ґарувала, хлоп мусить бути до праці, а не для насіння.
Потім ми вже хтіли бігти по сусідах колядувати.
Але спершу колядували в хаті.
Баба мусіла перевірити чи добре знаємо колядки, бо одного року переплутали слова і співали:
«А віл стоїть трясеться, Йосип смутно пасеться».
За таке могли дістати від баби по крижах.
І ми з колядою вибігали у різдвяну ніч!
Дивилися на ясні зорі, такі далекі, недосяжні, холодні, але вони ставали такими радісними і святковими.
Баба казала, що з кожної зірки на нас дивляться наші померлі родичі і оберігають нас.
Їм сьогодні також світло і радісно, бо на землі Христос ся рождає!
І на землі люди стають хоча б трішки добрішими і щасливішими, бо славлять його. І в людях зарождається світло.
З Різдвом!
Авторка – Христя Кішик
