Я перестала стежити за собою, стала важити 75 кг, могла в одній піжамі ходити весь день і не митися по 2 і 3 дні. Навіть зуби не чистила, а потім мені навіть жити не хотілося…

Дізнавшись це, моя подруга-японка повела мене в одну клініку, сказавши, що там є одна цікава процедура, після якої життя змінюється, як ніби заново народився… Вона приїхала за мною, я так і пішла в піжамі і в домашніх капцях. Їхала в центр Токіо в такому вигляді. На голові дулька. Там взагалі не звертають уваги на тебе. Хоч голою ходи. Їм не до тебе. Кожен зайнятий своїми думками. І у них немає звички розглядати людей в транспорті або на вулиці. Настільки люди там вільні.

Прийшли, заповнили папір. Так ось, заходжу я туди, а там посередині кімнати стоїть труна. Лікар поставив кілька запитань, мені дали одяг (як для покійника), я переодягнулася.

Скомандували:

– Лягайте і відчуйте, як відчувають себе померлі. Коли захочете вийти – ось кнопка, натисніть її і ми вас випустимо.

Я лягла. Всередині був дивний запах, але залили освіжувачем. М’який атлас яскравого кольору. Намисто по периметру труни

… Лежу, розглядаю труну. Усередині грала траурна музика. Слабке світло з кімнати було видно зі щілин. Тут чую, як ніби мене виносять і завантажують в машину. Я починаю натискати на кнопку, вона раптом відвалюється… Я починаю їх кликати і обурюватися, що я не за це заплатила. І взагалі, чи не охреніли вони бува?!

Потім їдемо хвилин 10. Я вже задихаюся. Потім чую команду: – Закопуй! І відчуваю, як мене опускають на мотузках в землю. Чую, як земля падає на мене зверху на труну. І голоси ставали приглушеними. Я починаю вже в істериці на весь голос кричати. Матюкати.

В голові мільйон думок. Що я потрапила до сектантів. Вони мене вбивають.Лежу як колода – руки по швах, в тісній труні. Усередині смерділо сечею. Я думала: Господи, я не хочу вмирати! Там було жахливо. І швидше за все подруга-японка з ними в змові. Уб’ю її!!!

Мене реально закопують. Я почала ще більше верещати, як свиня на бойні і копати ногами. А найстрашніше – я почала задихатися. Я ридала і соплі текли по щоках, заливали вуха. Від істерики і страху я обмочилася. Через те, що мало місця я навіть не могла витерти обличчя. Я лежала. Душно. І дихати було вже нічим. Стала крутитися голова. Я відчула, що почала мерзнути. Холодна земля, – подумала я. Ридала я хвилин 20. І вже втрачала свідомість. Стан був жахливий. Почала розуміти Гоголя і згадала, що можливо він прокинувся в труні і вмирав так само, як я тут. Перед моїми очима відразу спливли картинки з минулого: як я народила і тримала дочку на руках… Її перші кроки… Її кіски, які я заплітала кожен день…

О боже, я зовсім забула про свою дочку! Через свою уявну депресію… Я згадала, що взагалі перестала дзвонити мамі… Згадала, що життя таке прекрасне! Що життя чудесне! А я тут, в труні вмираю. І мене вбивають мої улюблені японці, яких я так обожнювала.

…І тут відкривається кришка труни. Я дивлюся: я в тій же кімнаті. Ця труна – ілюзія смерті і повністю комп’ютеризована. Я ще плакала хвилин 10. Ледве заспокоїлася. Матюкала їх. Подруга рада, сміється. Вони мені дали відеозапис моєї “смерті”. Усередині труни були вмонтовані камери, які все записували. Після цієї процедури я схудла, покращала, полюбила життя і більше думки про те, що я не хочу жити або у мене депресія, більше немає. Не хочу більше туди! Хочу жити тут і зараз! Ось. І ви полюбіть життя!