Одне з важливих одкровень, які приходять у віці, що його дипломатично називають зрілістю, пов’язане з тим, що ностальгія необов’язково стосується речей приємних. Точніше таких, що вважалися приємними в момент їх проживання. Тому ностальгію можна вважати своєрідною помстою пам’яті за речі, вчасно недооцінені. Або ж виявом якоїсь вищої справедливості, що примушує з легким сумом згадувати колишні приємності, єдиним негативним моментом яких було те, що вони безповоротно зосталися в минулому.
Тож сумувати випадає лише з приводу цієї безповоротності, а оскільки цей сум є все ж таки більше приємним, аніж по-справжньому сумним, то доводиться називати це ностальгією, а не, наприклад, тугою. У тузі має бути значно більше приреченості, недосяжності, трагізму і невиправності, ніж у світлій і лагідній ностальгії.
Хоча, можливо, це нам так тільки здається, або ж ми свідомо прагнемо прикрасити наповнення саме запозиченого, а не питомо українського слова. Бо якщо воно буде настільки ж невеселим, як і наші рідні сум із тугою, то, питається, навіщо було його запозичувати. Стало б і своїх.
У кожному разі для мене ностальгія завжди має в собі щось несподіване, коли ламає сказане колись із цілковитою певністю: «Ну за цим я вже напевно ніколи не шкодуватиму». Хоча з іншого боку, чи ностальгія неодмінно мусить означати, що ми за чимось шкодуємо? Можливо, це речі, ніяк не пов’язані між собою, і наша ностальгія значною мірою стосується жалю, скажімо, за часом, який проминув, а конкретні спогади, що провокують це відчуття, запросто можуть бути й неприємними.
Наприклад, школа. Можливо, у когось із нею й пов’язані якісь приємні спогади, але в мене таки ні. І не має значення, чи йшлося про перше вересня, на яке щороку чекали як на страту, бо це означало кінець канікул, чи про свято останнього дзвоника, але не того, по-справжньому останнього, а щорічного, який означав нібито радісне наближення довгоочікуваного відпочинку. Прихід канікул уже через кілька тижнів перетвориться зі щоденного свята байдикування на нестерпну нудоту нічимнезайнятості. І коли канікули в тебе вже не вперше, ти про це добре знаєш і тішишся, звичайно, але не настільки, щоб потім ностальгійно про це згадувати.
Нещодавно у вихідний я побачила на вулиці дівчинку років тринадцяти. Вона була в мештах на високих підборах й у якісь блискучій обтислій майці, на обличчі – яскравий макіяж, на нігтях – червоний лак, а в заплетеному у дві класичного типу кіски волоссі – банти. Точнісінько такі, що їх у мої шкільні часи змушували носити дівчаток.
Капронові стрічки, зібрані ниткою в якусь страшнувату штучну квітку. Їх чіпляли невидимками, і носити це було страшенно в падло. Переважно всі надягали ці банти вже в школі, а за її порогом одразу ж знімали й запихали до сумки. Деякі зі стрічок, попри синтетичність, від цього м’ялися і під час наступного використання скидалися на зів’ялі штучні квіти. Раз на тиждень дбайливі мами прали й розпрасовували стрічки, а потім знову збирали їх на нитку.
Я не можу собі уявити, щоб тоді котрась зі школярок добровільно погодилася у вихідний вийти надвір у бантах. Таке було можливе лише під сильним тиском мами чи бабці. З іншого боку, жодна тодішня мама чи бабця не дозволила б у тринадцять років вийти з дому з таким макіяжем, манікюром, у такій майці й на таких підборах.
І мені стало цікаво, чому та дівчинка вирішила причепити банти. Шкода, що не запитала в неї про це. А ще мені цікаво, чому цей епізод так запам’ятався. Невже це і є ностальгійна помста пам’яті за речі, які колись здавалися такими ненависними? Банти на тій дівчинці видалися мені не такими вже й потворними. Навіть у чомусь милими.
