Забирала сьогодні Сашу зі школи. Поки чекала, мимоволі слухала розмову – мама якоїсь дівчинки спілкувалася з вчителькою. Дівчинка повільно одягалася неподалік. Вчителька дівчинкою була незадоволена.
Відволікається, математику не любить, ручки губить, весь час стрибає, скільки можна стрибати, це ж школа, не дитячий садок. Мама слухала вчительку і гнівно дивилася на дочку.
Чуєш? Аріно, ти чуєш? Підійди до нас!
Аріна в цей час понуро натягала на себе бузковий комбінезон. Потім вона довго боролася з шапкою, змінним взуттям, лямками портфеля, і нарешті неохоче підійшла ближче.
Ти зрозуміла про що ми говорили? Ти погано поводишся. Мені доведеться розповісти все татові.
Дівчинка мовчки вивчала свої чоботи. Вони теж були бузковими, як і комбінезон.
Тато може прийти в школу, я сама йому все розповім, – зауважила вчителька.
Прекрасно! Аріна, ти чуєш? Завтра тато прийде в школу! – переможно закінчила мама.
Аріна продовжувала вивчати чоботи. Вона стояла навпроти матері і вчительки – одна.
Вони – удвох, з іншого боку. Навпроти. Білі проти червоних. Чи навпаки.
У цій конкретній ситуації я взагалі ніхто. Я не знаю ні маму, ні дівчинку, ні вчительку. Ні тим паче тата, якого зібралися завтра пригнати в школу.
Але я знаю одне! У той момент, коли ти об’єднався з кимось проти своєї дитини, нехай навіть на хвилинку, хай по дрібниці, нехай з праведної причини. У цей момент ти її – дитину – втрачаєш.
Не можна грати на протилежному боці.
Ніколи.
Навіть якщо дитина тисячу разів не права. Якщо ви на одній стороні – то це ваша спільна проблема. І ви разом будете її вирішувати. Інакше вона залишається одна.
Все, що потрібно в цей момент – встати на сторону дитини. Навіть просто фізично. Зробити крок і перенести своє обурене тіло на іншу сторону. Стати поруч. Не навпаки – а поруч. Усе!
Ми разом.
Так, Х’юстон, у нас проблеми. Ми губимо ручки і не любимо математику. І стрибаємо. Х’юстон, ти Х’юстон чи кінь, ну скільки можна стрибати?
Але ми – разом. І ми – в бузковому.
Світлана Багіян
