Я думаю, як ми чітко засвоюємо з дитинства, що сподіватися ні на кого не можна. Можна лише на себе. Сама зав’язуєш шапку. Сама взуваєшся. Сама думаєш наперед, щоб не припуститися помилки. Щоб не почути: “Ти ж вже велика! Скільки можна? Пора це робити самій! Чим ти думала? Сама винна”.
Пальці не слухаються, ґудзик такий незручний, а ці зав’язки… Але мама сказала, що потрібна самій, що всі вже самі це роблять. Мама допомагає, але дуже незадоволена. І дуже соромно, що ще не вмієш. Потрібно вміти. Самій. Щоб мама була задоволена. Самій прати шкарпетки. Самій робити уроки. Самій за собою прибирати. Сама, все сама.
Потрібно сподіватися лише на себе. На маму та тата не треба. Вони дуже незадоволені, коли ти не можеш і просиш допомогти. І ти вже не просиш… Велика вже.
“У житті за нею ніхто так не ходитиме”, – звучить навздогін.
А я чищу їй кавун від насіння. І думаю, що дуже важливо, коли є хтось, хто знає, що ти не любиш, коли руки липкі від соку. Хтось зав’язує шапку. Хтось поправляє шарф. Навіть якщо ти дуже велика. І все давно вмієш…
Щоб одного дуже важливого поворотного моменту ти згадала цей досвід і зрозуміла, що так буває. Так може бути. Турбота – це нормально. Згадала і вчасно вийшла з тих стосунків, де треба сподіватися лише на себе, чи не починала їх зовсім.
Elena Vishnyakova
