Медовий місяць із гірким присмаком, або Від кохання до ненависті – один коктейль

Вибирати він не міг: шефова доця “залетіла”, а батьком нарекла його. Доводилося вибирати - або стати улюбленим зятем і жити в достатках або довіку скніти десь у Богом забутому селі.

Голос священика розслабляв і заколисував. Здавалося, молодий чоловік сприймає той голос лише серцем – воно гупало так само спокійно і рівномірно, а тіла ніби не існувало – була лишень примітивна посудина для серця.

Щоб не заснути на дійстві, винуватцем якого довелося стати, Олександр заходився рахувати свічки біля іконостасу: “Одна, дві, три … десять, одинадцять”. А далі – квіти у чиємусь рожевому букеті. Дивно, але від нього ширився запах, який у нього асоціювався чомусь із похороном – такий солодкий і задушливий… “Три, чотири, п’ять…”.

– …Чи берете ви, Олександре, цю Марію за дружину? – перервав захопливе заняття голос, що ще якихось півгодини тому був покликаний колисати.

“Що? Саме цю Марію? А хіба тут є ще кілька Марій, з яких я можу вибирати?” – закрутилася на язиці іронічна думка, але вуста уже механічно проказували:

– Так, отче…

Вибирати він не міг: кохана доця головного несподівано “залетіла”, а батьком нарекла його, Олександра. Доводилося вибирати – або стати улюбленим зятем і жити в достатках, маючи за собою широку спину новоявленого родича, терпіти усі примхи нелюбої дружини, або довіку бути зашельмованим і плекати надію щонайбільше на посаду фельдшера у якомусь Верхньоплюйську сусіднього регіону.

– Чи берете ви, Маріє, цього Олександра собі за чоловіка? – люб’язно звернувся священик до панянки у білому, яка стояла поруч.

– Беру, отче! – поспішила запевнити супутниця і віддано зазирнула у вічі нареченому.

“Отакої, друже! Дама, що стоїть поруч, – не проста тітка з магазину за рогом… Це твоя дружина, з якої тобі ще жити й жити, дітей наплодити, внуків діждати і …ще раз заколядувати. Щоправда, якщо поталанить і ти у долі щасливий, вона відкине капці на десятиліття раніше за тебе. Може, тоді тобі, вісімдесятирічному дідові, ще ого-го якому завидному вдівцеві, пощастить відхопити собі іншу кралечку”.

“Весела” перспектива змусила новоспеченого чоловіка посміхнутися. Але та “вишкірка” радше скидалася на оскал загнаного у кут вовчиська.

“Ніхто не помітив? Ніхто не помітив! Нехай собі щасливо святкують, п’ють за здоров’я молодої сім’ї, а ми побачимо, чия візьме!”. Олександр посміхнувся, показуючи усім бездоганні білосніжні зуби, й під вигуки “Гірко!” з почуттям впився у пухкі губенята дружини.


…Ранок розпочався аж надто рано. Щось пухнасте нишпорило по щоці Олександра.
– Якого чорта?! – вилаявся той, розплющив очі й сів у ліжку. Уся кімната була завалена пакунками, підлога заставлена численними вазами з квітами. Тими самими, з похоронним запахом. Біля дверей самотньо лежали світлі босоніжки, а з люстри звисала білосніжна фата.

У ліжку в рожевому пеньюарі по-турецьки сиділа Марія й тримала китичку для рум’ян. Цим нехитрим предметом вона, схоже, і розбудила чоловіка їхнього першого сімейного ранку.

– Чому фата висить на люстрі? – запитав Олександр, тримаючись за скроні. Кожне слово тисячами молоточків вистукувало у його мізках.

– Так ти учора сам її туди закинув! – пирснула Марія і додала: – Розповідаю, щоб ти знав: додому ми повернулися швидко. Ти, ймовірно, трішки перебрав, багато танцював і усім нахвалявся, що медовий місяць ми проведемо у горах.

“Справді, чорт забирай? У горах? Де, піднімаючись дорогою-серпантином, так легко втратити керування й полетіти донизу? Який же я передбачливий!” – подумав

Олександр і заходився хутенько одягатися.

– Ти куди, любий?

– На кохану роботу! – гаркнув уже з-за дверей.


На ранковій нараді у реанімаційному відділенні Олександра зустріли з подивом.

– Невже тесть наказав тобі бути на роботі зранечку? – пошепки дивувався колега зліва.

– Хіба він не побажав для своєї єдиної доці солодкого шлюбного ранку, кави в ліжко і всього, що додається до неї? Га?

– Ні, у виборі поміж дружиною-доцею головного і тепленьким місцем з подачі того ж таки головного наш молодий вибрав друге. Нехай та доця і голодна на одне місце, а бач, одного таки упіймала, – саркастично зазначив колега праворуч.

– Годі патякати! – роздратовано гаркнув Олександр і вже лагідніше додав: – Кохана не п’є кави, лише сік.


Того дня Марія розплющила очі й сіла у ліжку від здивування – просто перед нею стояв усміхнений чоловік з тацею в одній руці й серветками в іншій.

– Дуже приємно, коханий! – промуркотіла вона, потягуючись. – Я здогадалася: ти не забув про наш ювілей – місяць з дня одруження – і хочеш вразити мене своїм фірмовим коктейлем. Хочеш, я відгадаю його назву?

“Еге ж, назва у нього непроста: “Карібе-брют з мікроінсультом й швиденьким результатом”, а точніше, твої улюблені соки з супердорогим серцевим препаратом, який вбиває наповал навіть дорослого коника, не те що гарненьких надокучливих дівчаток!

Ще одна, не менш цікава перевага – при розтині тіла навіть бувалі у бувальцях патологоанатоми тільки плечима знизуватимуть і все зітхатимуть: “Це ж треба! Молода, здорова – і на тобі!” – подумав Олександр і сказав уголос:

– Рецепта цього шедевру, успадкованого від предків, я не маю права розголошувати.

Скажу лишень, що у ньому тільки твої улюблені соки – персиковий, апельсиновий і …мій маленький секрет! Швиденько пий, а я тим часом подам до під’їзду карету!


Півгодини поблукавши під будинком, уже приблизно хвилин двадцять як удівець забіг на шостий поверх. За усіма розрахунками, кохана половинка уже б мала лежати у неприродній позі, а поруч, біля ліжка, мала валятися склянка з-під коктейлю, випущена з рук, що чомусь раптово ослабли.

Між іншим, речовий доказ треба неодмінно прибрати – акуратно покласти у торбину й одразу викинути у сміттєпровід. Далі варто висікти скупу чоловічу сльозу, узяти телефонний довідник, зателефонувати на “швидку”, у міліцію, до татуся, друзів, знайомих… Ай-ай-ай, яке ж горе!


Бурмочучи собі під ніс, молодий чоловік прочинив двері квартири й цинічно гукнув:

– Кохана, ти нарешті готова?!

– Так, любий, тільки очі підведу – і можемо рушати, – раптово почулося зі спальні.

Олександр зблід й важкими кроками посунув у кімнату.

– Ти випила коктейль? – запитав, пильно дивлячись їй у вічі. – Де склянка?

– Так, випила, – намагаючись не дивитися на чоловіка, проказала Марія. – Дуже вишукано!

Молодий чоловік обвів поглядом кімнату й почав потроху розуміти, чому “Коктейль з прибирання обридливих дружин” дав осічку. У препараті Олександр не сумнівався ні на мить, а ось у дружині…

Зблідлий і надзвичайно спокійний, він упритул підійшов до Марії.

– Чому ти обманюєш коханого? – почав ласкаво, пильно дивлячись їй у вічі. На якійсь секунді у його свідомість закралася думка, що вона, Марія, від самого початку знала, що він ніколи не кохав її, що понад усе хотів будь-що позбутися її, майбутньої дитини і потішалася з нього. Вона його перехитрила! Вона усе знає!..

Ця думка, наче змійка, почала проїдати його мозок, добралася до серця, обвилася навколо нього й почала потроху стискати кільце. Повітря забракло, але Олександр не розгубився.

Його посинілі руки почали пестити волосся молодої дружини, потроху опустилися на шию, у голові вистукувала лише одна думка: його перехитрили, а тому потрібно неодмінно помститися, знищити цю змійку. Інакше вона вичавить з нього життя.
Олександр не вслухався у слова молодої жінки – вона щось шепотіла про безмежне кохання до нього, про те, що над усе боїться образити коханого, про свою алергію на апельсиновий сік й узагалі на цитрусові…

Пальці усе стискалися і стискалися на ніжній жіночій шкірі. Він не пам’ятав, як розняв їх, як уже бездиханне тіло опустилося на килим, як заворожено дивлячись на шию із синцями, набирав номер відділку. Пам’ятав лише біль – тупий біль у пальцях…


…За клопотанням адвоката Олександрові дозволили потайки побувати на похороні дружини. Крізь ґрати у вікні машини він дивився на оббиту червоним сукном труну і ловив солодкуватий задушливий запах квітів.

Той запах чомусь стійко асоціювався у нього з весіллям. Такий собі запаморочливий, до болю знайомий весільний запах…

Ольга ГЕМБІК

Поділитись у:

Читайте також:

Ми у Facebook