Згідно з міжнародним дослідженням Католицького університету Лувена (42 країни, понад 17 000 батьків), від 8% до 36% матерів у індивідуалістичних культурах переживають стан, який дослідники називають parental burnout – батьківським вигоранням.

Цікаво, що жінки демонструють вищі показники навіть у сім’ях, де батько бере рівну участь у догляді за дитиною, – а отже, справа не у фізичному навантаженні, а в чомусь глибшому.

За цією статистикою – реальні жінки. Серед твоїх близьких майже напевно є та, що переживає це прямо зараз: партнерка, сестра, донька, подруга, колега. Якщо ти мати – можливо, це ти. Пропоную разом дослідити цей механізм. На уважне читання – 7-10 хвилин.

Вона сидить на підлозі у ванній, поки дитина спить, а чоловік дивиться серіал. Не плаче, просто сидить. Телефон розрядився годину тому, але вона не пішла його заряджати, бо для цього довелося б вийти з ванної і знову стати мамою. Ще п’ять хвилин. Просто ще п’ять хвилин нікому нічого не бути винною.

Що це? Не втома – втому можна виспати. Не лінь – лінь можна подолати зусиллям волі. Не післяпологова депресія – та має чіткі діагностичні критерії та піддається медикаментозному лікуванню. Тоді що ж це?

Це материнське вигорання – стан, який існував завжди, але не мав точної назви. У практиці часто чую: «я як робот», «роблю все механічно», «ніби не я» – і це списували на тимчасову втому або материнську невдячність, хоча насправді йшлося про психічну евакуацію. Спробуймо її розпакувати.

Коли розрив між ідеалом материнства і реальністю стає надто великим, психіка вдається до того, що вміє найкраще – захищається. Вона евакуює «Я» кудись углиб, залишаючи тіло функціонувати на автопілоті, щоб базові функції продовжували виконуватися без емоційної участі.

Жінка й далі годує, купає, водить до лікаря, перевіряє домашні завдання – і все робиться правильно, так що сусіди бачать турботливу маму, педіатр задоволений, дитина доглянута. Але всередині – порожнеча. Жінка перестає бути матір’ю і стає доглядальницею власної дитини, найманим працівником у власному домі, який виконує посадові обов’язки без емоційної залученості.

Цей стан можна помітити в дрібницях, якщо знати, куди дивитися. Вона обіймає дитину – але це обійми тіла, не душі. Співає колискову порожнім механічним голосом. Дитина щось розповідає про садок, вона киває і посміхається, але якби хтось запитав через хвилину, про що йшлося – не змогла б відповісти. Не тому що не любить. Тому що мати всередині – відсутня.

Раніше це називали «відсутністю материнського інстинкту», і жінка отримувала порцію провини, або ж «післяпологовою депресією», і жінку відправляли до психіатра. Але автопілот – це ані відсутність інстинкту, ані депресія; це спосіб вижити в умовах, коли материнство перевищило наявний ресурс. Психіка не зламалася – вона адаптувалася. Питання лише в тому, якою ціною.

А ціна – емоційне банкрутство. «Я вже не можу давати», «у мене нічого не залишилося», «я порожня» – і у відповідь звучить про материнський егоїзм, хоча насправді це не моральна вада, а проста математика.

Як це працює? Материнство вимагає постійної емоційної віддачі: любов, увага, терпіння, підтримка, присутність – усе це емоційна енергія, що безперервно витрачається. Дитина бере цю енергію, і це нормально, адже вона дитина й не може давати назад у тому ж обсязі.

Проблема в іншому: звідки жінка має поповнювати свій емоційний рахунок? Розширена родина може бути відсутня, а якщо присутня, нерідко додає навантаження своїми порадами й оцінками; подруги часто перебувають у схожому стані виснаження; суспільство транслює меседж про те, що хороша мати має жертвувати собою заради дітей.

І от жінка віддає, віддає, віддає – а надходжень немає. Рахунок спустошується, і настає банкрутство. Не моральне – емоційне. Вона не стала поганою людиною; вона просто витратила все, що мала, і тепер не може давати те, чого не існує.

Роздратування на будь-який запит від дитини – навіть на прохання обійняти. Уникнення емоційного контакту, бо легше погодувати, ніж поговорити, легше увімкнути мультик, ніж погратися. Фантазії про втечу – не обов’язково назавжди, просто кудись, де ніхто нічого не хоче. Іноді – фантазії про власне зникнення, які не є суїцидальними думками в клінічному сенсі, а просто втомлене: «Якби мене не було, я б нарешті відпочила». І за всім цим – провина.

Провина за фізичну відсутність – звична культурна тема. Жінка працює, їде у відрядження, йде до подруги – і почувається винною, бо залишила дитину. Про цю провину говорять охоче. Але є інша, про яку мовчать: коли мати фізично присутня, але емоційно відсутня. І ця провина руйнує інакше.

Коли мама на роботі, дитина розуміє: вона працює, вона повернеться – це зрозуміло, це можна пояснити, з цим можна впоратися. Але коли мама сидить поруч, а її немає всередині, дитина не здатна збагнути, що відбувається: мама тут, мама дивиться на мене, але чому вона не зі мною? Дитина не має слів для цього досвіду, однак вона його відчуває – і мати відчуває, що дитина відчуває. Провина наростає.

Це не метафора для драматичного ефекту, а точний опис стану, коли тіло виконує функції, а душа евакуювалася. Провина за присутність без присутності важча, ніж провина за фізичну відсутність.

Але якщо придивитися уважніше, стає зрозуміло: вигорання – це не причина, а симптом. Воно вказує на дефіцити, які існували ще до того, як жінка стала матір’ю, або виникли в процесі материнства без можливості заповнення. Подивімося на найтиповіші з них.

Почнімо з дефіциту підтримки – коли партнер «допомагає з дитиною», але не розділяє емоційного навантаження. Він може погодувати, проте не помітити, що жінка на межі; може забрати дитину на прогулянку, але очікувати за це вдячності, ніби зробив послугу. Це не підтримка – це аутсорсинг окремих функцій.

Інший дефіцит – дозволу на власні потреби, коли культурний наратив диктує: спати, коли дитина спить; їсти те, що залишилося; відкладати свої бажання на потім. І жінка відкладає, відкладає, відкладає – поки не виявляється, що «потім» ніколи не настає.

Буває й глибший дефіцит – внутрішнього досвіду турботи про себе. Коли в дитинстві про неї не піклувалися належним чином, вона просто не знає, як це робити для себе. Давати іншим – цього навчили. Але брати для себе здається егоїзмом, чимось соромним, чимось не по-материнськи.

І нарешті – дефіцит можливості горювати. Про що? Про втрату колишнього життя, свободи, тіла, яке більше не належить тільки їй, кар’єри, що стала на паузу, стосунків із партнером, які змінилися назавжди. Ці втрати реальні, але про них не можна говорити, бо скажуть: «Ти ж сама хотіла дитину», – ніби бажання дитини автоматично скасовує право горювати про те, що було втрачено.

Можна поїхати на вікенд до спа – і повернутися такою ж порожньою; можна виспатися – і прокинутися з тим самим відчуттям механічності. Вигорання зникає лише тоді, коли заповнюються дефіцити: коли є хтось, хто по-справжньому розділяє навантаження; коли з’являється внутрішній дозвіл мати власні потреби; коли жінка навчається – часто вперше в житті – піклуватися про себе; коли їй дозволяють горювати про втрачене, не звинувачуючи в невдячності за набуте.

Традиційний культурний наратив навчає жінку турбуватися про всіх, крім себе, а потім дивується, коли вона каже: «Я більше не можу». Емоційне банкрутство – не моральний провал, не слабкість характеру, не відсутність материнського інстинкту. Це результат простого рівняння, де витрати перевищили надходження. Поки це рівняння не зміниться – нічого не зміниться.

Вона все ще сидить на підлозі у ванній. Але щось змінилося. Те, що не мало імені, тепер його має – емоційне банкрутство. Назване можна оплакати. Оплакане – відпустити. Вона не погана мати. Вона спустошена. І це не одне й те саме.

Автор – психоаналітик Сергій Куліда