Я виходжу надвір у перервах між бомбардуваннями. Мені треба вигуляти собаку. Вона постійно смикається, тремтить і ховається за мої ноги. Мені постійно хочеться спати.
Мій двір серед багатоповерхівок тихий і мертвий. Я вже не боюся дивитися довкола. Навпроти, догоряє під’їзд сто п’ятого будинку. Полум’я зжерло п’ять поверхів і повільно дожовує шостий. В кімнаті вогонь горить обережно, як у каміні. Чорні обвуглені вікна стоять без шибок. З них, язиками, вивалюються обгризені полум’ям фіранки. Я дивлюся на це спокійно та приречено.
Я впевнена, що скоро помру. Це питання кількох днів. У цьому місті всі постійно чекають на смерть. Мені тільки хочеться, щоб вона була не дуже страшною.
Три дні тому до нас приходив друг мого старшого племінника та розповідав, що було пряме влучання до пожежної частини. Загинули знайомі хлопчаки та рятувальники. Одній жінці відірвало руку, ногу та голову.
Я мрію, щоб мої частини тіла залишилися на місці навіть після вибуху авіабомби. Не знаю чому, але мені це здається важливим.
Хоча, з іншого боку, поховання під час бойових дій все одно не відбуваються. Так нам відповіли поліцейські, коли ми перестріли їх на вулиці і спитали, що робити з мертвою бабусею нашого знайомого. Вони порадили покласти її на балкон. Цікаво, на скількох балконах лежать мертві тіла?
Наш будинок, на проспекті Миру, єдиний без прямих влучень. Його двічі по дотичній зачепило снарядами, у деяких квартирах вилетіли шибки, але він майже не постраждав і в порівнянні з іншими будинками виглядає щасливчиком. Весь двір покритий кількома шарами попелу, скла, пластику та металевих уламків.
Я намагаюся не дивитись на залізяку, що прилетіла на дитячий майданчик і тепер стирчить із землі. Думаю, це ракета, а може, міна. Мені вже байдуже, просто неприємно.
У вікні третього поверху бачу чиєсь обличчя і мене пересмикує. Виявляється, я тепер боюсь живих людей.
Несподівано мій собака починає вити і я розумію, що зараз знову стрілятимуть.
Я стою вдень на вулиці, а довкола цвинтарна тиша. Немає ні машин, ні голосів, ні дітей, ні бабусь на лавках. Помер навіть вітер.
Проте кілька людей тут все ж таки є. Вони лежать збоку будинку та на автостоянці, накриті верхнім одягом. Я не хочу на них дивитись. Боюся, що побачу когось із знайомих.
Тепер життя в моєму місті тліє лише у підвалах. Таке життя нагадує свічку у нашому відсіку в підвалі. Погасити її зовсім просто. Будь-яка вібрація чи вітерець і настане пітьма.
Я намагаюся заплакати, але в мене не виходить. Мені шкода себе, моїх рідних, мого чоловіка, сусідів, друзів.
Я повертаюсь у підвал і слухаю там мерзенний залізний скрегіт. Минуло два тижні війни, а я вже не вірю, що колись було інше життя.
У Маріуполі у підвалі продовжують сидіти люди. З кожним днем їм все важче виживати. Вони не мають води, їжі, світла, вони навіть не можуть вийти на вулицю, бо постійно обстрілюють.
Маріупольці мають жити. Допоможіть їм. Розкажіть про це. Нехай усі знають, що мирних людей продовжують убивати.
Автор – Надєжда Сухорукова, Маріуполь (перекладено українською)
