Одна з найболючіших тем, із якими звертаються до психологів, – це стосунки з батьками, зокрема, з матір’ю. Детально про нелюбов матері розповідає у своїй статті психологиня, нейропсихологиня Анастасія Захарова.
Мама має любити. Але не завжди так виходить
У нашому суспільстві існує дуже стійкий міф про те, що мати має любити свою дитину. Часто саме цей стереотип є тим, що завдає більше шкоди, ніж стосунки з батьками. Сова не про випадки жорстокості, алкоголізму чи психічного нездоров’я. Йдеться про звичайних жінок, про відсутність любові і те, як це впливає на дитину і саму матір.
Які виникають у вас за слова мама? Добра, любляча, дбайлива, уважна, розуміюча, мудра?
Найцікавіше, навіть люди, які мають негативний дитячий досвід спілкування з власними матерями, називають приблизно те саме. Саме цього чекають від будь-якої мами незалежно від соціального та фінансового стану, рівня освіти, світогляду та особистісного складу реальної людини.
Цього ж чекають від себе і самі жінки. Вирішуючи народити дитину, більшість уявляє себе в майбутньому доброю (а то й ідеальною) матір’ю, мріє про ту ідеальну версію себе, якою їх зробить наявність дитини та материнський інстинкт.
Материнського інстинкту немає
Відразу розчарую – материнського інстинкту у людей немає. Зовсім. За визначенням, інстинкт – це жорсткі спадкові програми поведінки. Такі, що працюють незалежно від зовнішніх обставин.
Наприклад, інстинкт слідування у водоплавних птахів. Кого першим побачить каченя, потім і ходитиме за ним. За кішкою, за людиною, за машинкою на пульті керування. Це – інстинкт. Хто перший – той і мама. А згодом і статевий партнер вибиратиметься за тими ж зовнішніми ознаками. Виходячи з цього, будь-яка дитина або об’єкт на неї схожий, має викликати материнські почуття у всіх жінок без винятку. Будь-якого культурного та інтелектуального рівня та віку.
Безумовно, у людини, як у будь-якої тварини, є схильність до різного роду діяльності. У тому числі і до турботи про потомство. Але наш мозок розвинув багато гнучких зв’язків, що дозволяють швидше адаптуватися до реальності і дають нам можливість оминати інстинктивні пориви. І чим більший у людини культуральний шар, тим слабши вплив вроджених програм на її поведінку. А ось у каченяти, що пішло за кішкою, шансів замало.
Людське дитинча народжується по суті дуже недоношеним – воно не володіє своїм тілом достатньою мірою. Через те, що наш мозок має досить великий розмір, голівка немовляти непропорційно велика, дітей доводиться народжувати до того, як вони остаточно сформуються та зможуть самі ходити та харчуватися. А отже, ці функції за малечу доведеться виконувати матері.
У дикому середовищі, в якому жили наші пращури, це значно послаблювало її – вона ставала легшою здобиччю для хижаків. У природі є правило – спочатку мати. Її виживання вигідніше, тому що вона вже фертильна і зможе народити нове потомство, а без матері вже наявна дитина не виживе. Тому, з метою виживання виду, у матері має бути можливість позбавитися дитинчати.
Ще зовсім недавно, за мірками еволюції, дітям до року не давали імен або давали тимчасове – така велика була смертність, що діти ще не вважалися достатньою мірою людьми. У багатьох культурах, інфантецид (дітовбивство) був цілком звичайним, не особливо регулювався законом.
Думаю, саме культ Христа-немовляти в релігії приніс зародки гуманного ставлення до дітей у свідомість людей.
Свідомість дитини завжди шукає у матері щось хороше
А ось з немовлятами ситуація інакше. Чи то тому, що вижили нащадки найдбайливіших матерів, чи то з метою захисту від страху смерті, що поглинає, у дитини сформувалося безумовне позитивне ставлення до мами.
Її любов – це єдиний бар’єр між дитиною та смертю, адже тільки вона допоможе їй вижити. Розвиватися з постійним страхом неможливо. Тому, яка б жахлива мати не була насправді, свідомість дитини завжди шукає в ній щось хороше.
Так діти в дитбудинках продовжують чекати і любити мам-алкоголічок та садисток. Так діти, що виросли, не можуть відмовитися від ілюзії, виправдовуючи матір тим, що вона “любила по-своєму”, тому що інакше доведеться усвідомити, як близько насправді вони були до смерті.
Жінка, яка не відчуває любові до дитини, вважає себе поганою матір’ю
Жінка, ставши матір’ю, намагається виправдати свої дитячі очікування. І коли не відчуває до своєї дитини того величезного всесвітнього кохання, якого чекала від своєї мами, стикається з нестерпним соромом, провиною, неможливістю прийняти свої справжні почуття, визнати, що вона сердиться, розчарована, що дитина їй може навіть не подобатися, дратувати – адже тоді вона буде поганою матір’ю.
Так, граючи в хованки з самою собою, жінка намагається побудувати ідеальний фасад, за яким творяться жахливі речі. З’являються такі конструкти як “Я б’ю тебе, щоб ти став доброю людиною”, “Я руйную твої стосунки з іншими, тому що люблю тебе”, “Стримую твою самооцінку, щоб ти знала правду, адже хто як не мати її скаже?”, “Не хвалю, щоб не зазнався”, “Мучу, щоб загартувати характер”. Якщо ваша мати саме така, перестаньте її виправдовувати – вас просто не любили.
Ви – не погана мати, якщо…
Любов до дітей – це те, що приходить з часом. І не завжди. Сильні почуття не обов’язкові, щоб шанобливо і гуманно ставитися до дитини. І якщо ви поважаєте її, дбаєте і забезпечуєте необхідний для розвитку рівень життя – ви досить хороша мати.
