Вадим Сидорук у свої 22 повен життєвих сил та мужності. У хлопця пронизливий погляд і добра душа. Перебуваючи в зоні АТО, Вадим побачив те, чого не транслюють на телеекранах. Боєць пережив найтяжчий період збройного конфлікту: коли війна жахала своїм початком, а підтримка від держави не відчувалася.
Наш Герой розповів, як бійці тодішньої 51-ї окремої механізованої бригади «зачищали» Мар’їнку від ворога, з якими труднощами зіткнулися на фронті та як він отримав поранення в День Незалежності України.
Перше бойове завдання
Вадим Сидорук проходив службу в артилерійських військах, де здобув навички, які згодом знадобилися на фронті. До війська хлопця призвали у квітні 2014 року. Спершу потрапив у Володимир-Волинський, де у місцевій військовій частині юнакові видали зброю та амуніцію.
Уже через чотири дні бійці залишили Волинь та опинилися на загальновійськовому рівненському полігоні. Механізовані підрозділи, артилеристи, танкісти та розвідники – усього близько 4 тисяч мобілізованих військовослужбовців перебували з Вадимом.
Невдовзі, за викликом долі, командир відділення артилерійської розвідки сержант Сидорук потрапляє в 51-шу окрему механізовану бригаду та вирушає на полігон Дніпропетровщини.
– Село Дачне Межівського району було місцем нашої дислокації, – розповідає хлопець. – Там уже навчань не проводили. Розраховували на тривале перебування в населеному пункті, тому розмістилися на високій горі. Облаштувалися, встановили бліндажі та намети. Пристосовувалися до польових умов, займалися повсякденною плановою роботою, щоб у будь-яку мить швидко та організовано виконати бойове завдання.
Згодом вирушили до Волновахи, що на півдні Донецької області.
– Нас розподілили на тактичні групи, які відправили в Донецьку та Луганську області. Кожна налічувала по 400-500 осіб. Під Волновахою, де встановили блокпости, перед нами стояло основне бойове завдання: допомогти Збройним силам України закрити підпорядковані їм кордони територій. Саме тоді ми дізналися, що потрапили на війну, а не на навчання, – продовжує Вадим.
У ході бойового завдання під Волновахою у травні 2014 року одна із груп 51-ї бригади зазнала великих втрат через напад проросійських сепаратистів. Згідно з офіційною інформацією, у результаті загинули 18 українських військовослужбовців. Втрати у бою стали найбільшими від початку АТО. Окрім того, з’явилися й поранені.
У Мар’їнку – по адреналін
У червні після боїв під Волновахою бійців 51-ї бригади направили у Запорізьку область. На полігоні «Широкий лан» проходили бойове злагодження. Провели навчання, за потреби оновили амуніцію, відремонтували техніку (деяку – за кошти військовослужбовців).
– Після цього нас знову відправили на блокпости. Мені випало стояти поблизу Костянтинівки, – продовжує боєць. – Бойова машина, яку нам видали, була застарілою та несправною. Нею ми не могли повноцінно вести бойові дії.
Згодом прибули добровольчі батальйони «Азов» і «Шахтарськ», з якими у червні- липні того ж року брали штурмом Мар’їнку. Зрештою, операція пройшла успішно: відбили у ворога чотири терикони та повністю звільнили місто від проросійських сепаратистів.
Хлопець пережив найтяжчий період війни. Чи страшно було тоді? Вадим із легкою посмішкою відповідає, що ні. Радше навпаки – відчував сплеск адреналіну.
Фронтові будні часом багаті на непередбачувані події. Історія, яку пригадав Вадим, – тому доказ.
– Командир нашого дивізіону разом із матросами здався в полон, аби врятувати своїх підлеглих. Іншим військовим він наказав утікати. Обравши неправильний шлях, ті потрапили в полон до росіян. Наших бійців переодягнули у форму противника, аби показати по телебаченню фейковий сюжет про перехід українців на бік Росії. В Україні військових визнали дезертирами, і коли ті вийшли з полону, відбувся суд у Запоріжжі. Проте доказів вини не знайшли, тому відпустили, – розповідає хлопець.
Кривавий День Незалежності
24 серпня під час захоплення блокпосту в селі Сигнальне сепаратисти прослуховували радіопередачі українських військових. Попередили: «Сегодня у вас будет большой праздник». І більше доби обстрілювали їхні позиції. У результаті нападу 5-й блокпост 51-ї механізованої бригади рознесли вщент. Живим майже ніхто не залишився.
– На наш четвертий блокпост сепаратисти відправили 4 танки, 2 вантажівки «Урал», бус, 2 джипи та фургон, імовірно, з боєприпасами, – із сумом пригадує хлопець. – Так-от, перший танк ворога ми знищили, другий вони випадково втопили у ставку, третім застрягли на горі, тому ми забрали його собі, а рештою повтікали назад. У фургон, який також дістався нам, вистрілили з російського захопленого танка, адже не відомо, що було в ньому.
Коли у Вадима запитуєш, чи бачив смерть товаришів, він відмовляється відповідати. Натомість продовжує розповідати, як бійці 4-го блокпосту зазнавали поразки. Надійшов наказ забрати поранених та відступити до табору тактичної групи.
– Наш блокпост намагалися взяти штурмом. Спочатку був мінометний обстріл, а потім ішли піхотинці і танки. Саме тоді я отримав поранення. Мінометний осколок влучив у руку. А згодом я з контузією опинився в госпіталі. Далі із розповідей знаю, що бійців відправили в село Дачне. Поширювали плітки про можливий черговий обстріл противником, тож серед українських військових розпочалася паніка, – згадує хлопець страшний день.
Вадим десять днів проходив лікування у Луцьку, після чого повернувся додому на місячну реабілітацію. Звідти рушив у Володимир-Волинський на продовження служби, але вже у військовій частині.
Вдома героя зустріли з почестями
Восени 2014-го в селі Мельники-Мостище Камінь-Каширського району нашого Героя зустріли з почестями. Учителі місцевої школи запросили Вадима на розмову з учнями, де той розповів про жахіття війни, яку пережив особисто.
Наразі він отримав статус учасника бойових дій. Після служби у Володимирі-Волинському поступово повертався до мирного життя. Згодом й одружився. Нині із дружиною Анною мешкають у Ковелі. Разом виховують сина, якому уже 8 місяців. Бойовий товариш -сержант Кротюк із села Залісся – став хрещеним батьком для маленького Артурчика.
Війна навчила Вадима любити життя та радіти кожному дню. Герой зрозумів, що найбільшою цінністю є сім’я, і за неї варто стояти фронтом.
Автор – Богдан ЛІПИЧ
