Невже ви не знаєте мого брата Мирослава? Ну, дівчатка, вам не поталанило. Це такий Геракл. Біцепси в об’ємі на півметра потягнуть. Щиглем коня може привалити. Зустрічні на вулиці оминають його десятою дорогою. Як це навіщо? Безпека насамперед.

А дівчата… Вони, побачивши його, падають соломою до ніг, хоч бери в’яжи снопки і вимощуй скирти до неба. Любить мого брата нещасна жіноча стать, гине за ним, хоч він не балує ні увагою, ні „культурою обслуговування”.

Мирослав у цій сфері дотримується принципу Юлія Цезаря: Veni, vidi, vici. Хоча щодо останнього. Ну хіба ж це можна назвати перемогою, коли дівчина, ледве побачивши його могутній торс (який особливо помітний влітку), сама напрошується на зустріч, гарячково рве ґудзики на кофтинці, роздягаючись, а вранці гризе до крові ліктики і кусає до появи цієї ж рідини з губки, бо вона для мого братика – вже пройдений етап, відпрацьований матеріал.

Він вірить комусь там з давніх греків, який писав, що в одну річку не можна увійти двічі. Мирослав, правда, використовує цю геніальну думку в дещо модифікованому вигляді: навіщо в одну річку входити двічі, коли їх так багато?

Я зрозуміло малюю ситуацію? Думаю, що так. Навчаюся ж на такому факультеті, де за словом до кишені не лізуть (і правильно, хто його хоч раз туди клав?). Особисто в мене там помада і дзеркальце. А слова до слушної нагоди тримаю в голові.

Ну як, вмію жартувати? Вмію. Сама знаю. Тільки вчитися не хочу. Чомусь не виникає ніякісінького бажання всадити в науку кращі роки життя. У цей час потрібно активізуватися в пошуках чоловіка, щоб потім не залишитися з червоним дипломом і такого ж кольору запухлим від сліз носом (тільки й залишиться, що оплакувати свою самотність, спостерігаючи, як однокурсниці гуляють з чоловіками та дітьми).

А чого ж це я тут вам взялася про Мирослава розповідати? До чого ж тут він? До того, що…

Не подобається мені викладачка історії української літератури. Всі інші – люди як люди: і насварять, і пожартують. А ця – мов лід. Ні слова з неї, крім передбаченого програмою, не витягнеш.

Найцікавіше те, що ще ж не зовсім стара (десь так із тридцять). Інші викладачі, розповідаючи біографію людей від літератури, обов’язково внесуть у свою оповідь їхнє любовне життя.

А цю втиснуло в рамки програми. Лише творчістю нас годує. Тільки й чуємо весь час ці остогидлі слова: тематика, проблематика. Аж слухати бридко, хоч і напам’ять багато цитує, аж захлинається. Декламаторка. Неможливо сидіти на парі, бо, як на мене, без розповіді про кохання всі письменники і письменниці виглядають не живими людьми, а роботами на шарнірах. От і доводиться сидіти цілісіньку пару, слухаючи цю казенщину, а мені, молоденькій, хочеться і про кохання почути.

І мене таки прорвало. Не встигла пара й початися, як Ірина Петрівна (ця вреднюча викладачка) бух з порога:

– Сьогодні ми вивчатимемо тематику творчості такого-то письменника.

Я не втрималася:
–  А ви скажете нам, кого він кохав? Чи був одружений? Скільки мав дітей? Де і як познайомився зі своєю майбутньою дружиною? Він – жива людина, а не тематично-проблематичний комплекс.

А вона строго-престрого:

– Максимець! (У мене, думаю, ім’я є. Могла б у журнал глянути. Он розкритий перед нею лежить). Вам тільки любов у голові!

– А що там, по-вашому, має бути, коли мені вже 19 років? Ваша тематика-проблематика? І все? А кохання коли має туди потрапити? Невже як вийду на пенсію?

Визвірилася, хоча знала, що тепер складатиму в неї залік не менш як п’ять разів. І так це лише шосте з її п’ятнадцяти вже проведених занять, на яке ледве прийшла. А хіба мислимо встати на першу пару, коли витанцьовуєш на дискотеці аж до закриття?

Ірина Петрівна розсердилася, але намагалася боротися за мирне співіснування.

– Максимець, навчальна програма і так переобтяжена. Ледве встигаю розповісти про основне.

– То любов – до лампочки? – продовжувала обурюватися я. – Менше б ви цитували, особливо те, що нам іще зі школи відомо, то знайшовся б час показати письменників живими людьми, а не механізмами, які автоматично строчать свої твори.

Ірина Петрівна глянула на мене так виразно, що я добровільно вирішила випаруватися. Взяла сумку і, не прощаючись, посунула до виходу.

Таки склала залік. І не за п’ятим, як розраховувала, а лише за другим разом. Я й уявити собі не могла, що в ХХ столітті така купа тієї тематики-проблематики.

Ірина Петрівна слухала мою маячню і попередила, що з екзаменом у мене за тотожного ставлення до предмета обов’язково будуть проблеми. І серйозні.

Її погляд у моє майбутнє мене розсердив.

Вона наважилася погрожувати мені, Марині Максимець, яка… у якої… брат…

Стоп. Стоп. Стоп. До чого тут брат?

А до того, що він всього-на-всього років на шість молодший за Ірину Петрівну. А це означає…

Що це означає, я обдумала за вечерею, дивлячись на широкий торс Мирослава. У голові заворушилася мстива думка: мій безвідмовний (якому ще ніхто не відмовляв) брат до нестями закохує в себе незворушну Ірину Петрівну й безсовісно покидає її, як москаль сердешну Катерину.

І тоді нещасна жіночка середнього віку, якщо й не заговорить про любов, то принаймні задумається над існуванням такого природного явища.

Проте Мирослав уже своїм першим логічним запитанням дещо остудив мою гарячковість:

– Де я повинен знайомитися з нею? У якому барі?

У бари вона не ходила

– На дискотеці?

Тим паче, ні. Її нога не ступала там, можливо, років із десять.
Це виглядало повним провалом.

– Невже я повинен підійти до неї на зупинці й викликатися допомогти нести її маленьку сумочку? – насміхався Мирослав.

– Марійко, це не вчителька з чотирма пачками учнівських диктантів.

– Тоді зробімо так. Ти підмовиш двох своїх друзів, які нібито нападуть на неї біля під’їзду, вимагаючи зняти з вух золоті сережки. Наша героїня в шоці. Ти виводиш її з нього, перемігши хуліганів. Вона не зможе тобі не подякувати.
Як мінімум запросить тебе на чашку кави. Але попереджаю: не смій розпускати руки, бо все зіпсуєш. Просто ходитимеш до неї й розмовлятимеш.

– Я не вмію розмовляти. А розмови в ліжку взагалі ні до чого.

– Про ліжко забудь. Використовуй для цього інший матеріал. Мені потрібне не її тілесне падіння, а душевна травма. Зрозумів?

– Не дуже. Душа у тілі. Звідки вона без любощів потім дізнається, кого втратила?

– Це вже не твої проблеми. Дивися, юний Аароне Спеллінгу, не зіпсуй сценарію. Виручай лисичку-сестричку, вовчику-братику!

Він засміявся, на хвилинку притис до себе (тіло боліло до ранку) й сказав:

– Рибка піймається на гачок!

Мирослав повернувся значно пізніше, ніж я сподівалася, і коротко відрапортував:

– Завдання виконав.

Я побігла на кухню нагодувати його святковою (з такого приводу!) вечерею, але він затримав мене за поли халатика:

– Не хочу. Твоя Ірина мене так вгощала, що два дні не захочеться. До речі, вона гарненька.

Ця інформація мене втішила. Куди природніше виглядає упадання за людиною, яка справді сподобалася!

Правда, вранці мене дуже здивувало (чому не насторожило?), що брат побрився (чого не робив уже днів десять), одягнув костюм, якого не витягав із шафи ні разу після закінчення інституту. Ще й маминими парфумами пшикнув на себе, винувато розвівши руками:

– Мої закінчилися.

– Ти це куди?

– Піду до Ірини, поцікавлюся її самопочуттям: вона вчора так злякалася.

– Ти ж домовився прийти до неї увечері.

– Культура – запорука успіху. Чи не закінчував я фізкультурний?

Чому я, побачивши кілька метаморфоз у поведінці брата, не припинила цю комедію?

І почалося. Прийшовши від Ірини Петрівни аж увечері (в неї того дня був вихідний), він розлігся на дивані й мрійно пробурмотів: „А вона така розумна”. Завтра він „порадував” мене виразом: „А вона така цікава”. Післязавтра принесло: „А вона така вихована”.

Через десять днів він, сміючись, завалився у хату й видав з порога:

– Іринка (здуріти!) така безпорадна. Праска згоріла. Телевізор зіпсувався. Вимикачі барахлять.

– Ти розумієшся на електриці?

– Ні. Віктора взяв із собою. Він все полагодив, а коли йшли додому, сказав, що мені пощастило.

Я стала готуватися до найгіршого. І воно швидко прийшло. Через три місяці брат не з’явився ночувати. А на ранок тихесенько зайшов до хати геть очманілий від щастя й зачудовано, ніби не вірячи собі самому, сказав:

– Вона така ніжна, така романтична, така дивовижна. Ми одружуємося, золотко ти моє. І обоє тобі вдячні. Я їй усе розповів. Ото ми попосміялися.

Мені довелося знайти в собі сили, щоб уперше в цьому семестрі піти на її лекцію. Просто дуже хотілося глянути в безсоромне обличчя тієї, яка нахабно вкрала у мене брата.

– Сідайте, – почувся незвично шовковий тихий голос (от що робить з людиною найсильніше почуття!). Сьогодні ми з вами поговоримо про любов.

Олександра ГАНДЗЮК