Якось зустрілися дві подруги, які давно не бачилися. Жінки були вже поважного віку. Між ними зав’язалася така розмова.
– Давно не бачилися, але ти не змінилася. Маєш дуже гарний вигляд. Ще не втратила запалу до подорожей та активного способу життя?
– Дякую! Ні, не втратила. Цього року побувала в кількох країнах. А як твої справи, як діти?
– Зараз на пенсії, піклуюся про онуків. Щодня новий клопіт: то на гурток відвезти, то до лікаря… Але це мене бадьорить, робить трохи молодшою.
– А мене бадьорить фітнес. А так… ніяких клопотів.
– Вибач, але ти не шкодуєш, що так і не народила дитину?
– Багато разів думала про це. Коли будувала кар’єру – не мала часу, а потім вже й не хотіла, бо не усвідомлювала, що таке радість материнства. Коли зрозуміла, що мені дуже не вистачає рідної душі – було вже пізно. Я довго мучилася, але взяла себе в руки. Минуле слід залишити в минулому. Тепер вже не можу на це вплинути. Все, що мені під силу – допомагати чужим дітям, які потребують підтримки та захисту…