Коли закінчиться війна, заведу кота. Бо людині потрібен кіт. Я прийду в притулок для тварин. І він мене вибере. Бо насправді, що б собі не думали ті самовпевнені людиська, а порядний кіт обирає сам.
І більше жодних “мені не дозволяє родина”. Я собі дозволяю. Я не дитина. Я доросла війни.
До кота треба будинок. Не оця коробка у багатоквартирному вулику, до якої я так і не звикла за 16 років. А справжній будинок. Без пафосу, без ґратів на вікнах, без двометрових парканів. Щоб кілька кімнат, але світлих і просторих. І диван, який кіт неодмінно пошкребе. Біс із ним, із диваном. Я сидітиму на ньому і ніжно сваритиму ту падлюку кігтяву, що муркотить на колінах. Бо людині потрібен кіт. І дім.
До будинку треба сад. І жодних оцих недоміркуватих сортових дерев. Людські яблуні і груші, щоб росли до неба, а ми з котом лазили їх трусити. А коли не лазитимемо на, то лазитимемо під. Я з такою палицею, якою груші дістають, а кіт мені під ногами. Щоб перечіплюватися через нього і бурчати. З любов’ю. Бо людині треба кіт. І дім. І сад.
До саду треба мир. Бо сад і війна погано поєднується, а сад і мир — саме те.
Для миру треба перемога.
Для перемоги треба Велика уральська пустеля. То трохи складно, звісно. Але людині треба кіт. І дім. І сад. І мир. І перемога.
А отієї недонації не треба.
Авторка – Svitlana Didukh Romanenko
Читайте також:
- Історія про село і город, яку розумієш тільки через роки
- “Вибачте, я викрав вашу машину. Рятував сім’ю!”, – неймовірна історія про людяність
