Це про Наташу з Маріуполя. Там її багато хто знає. Коли в місті почалися запеклі бої, зникло світло і зв’язок, знайомі про неї дуже хвилювалися. Аж раптом на її сторінці у фб з’явився допис:
“Це Наташа. Виїхали. Врятувалися. Але моя сім’я виїхала не вся. Ми не брали речі. Ми завантажили повну машини людей. Дві машини – 16 врятованих життів. Ми їхали у машині без скла. Мікроавтобус розтрощили гради. Ми вантажили літніх людей – над нами літало і свистіло. Лягало зовсім поряд, осколки засипали дорогу. Дороги, якої вже не було.
Ми дісталися до найближчого підвалу за нашими друзями. Не могли достукатися і додзвонитися. Ми мали лише кілька хвилин. Хвилин під вибухами. Потім я почала кричати о 6-й ранку голосно їхні прізвища. Голосно у весняному місті. На світанку. З шумом вибухів і снарядами, що летять. І коли вони вийшли, і я побачила їхніх дітей, – я плакала. Ридала і мама малюків. Діти хапали мене за ноги і кричали мені дякую. Вони не вірили у диво.
Вони їли сиру гречку, залиту водою. По дві ложки. Мій брат під обстрілами відносив їм варену кашу, яка була для кожного найсмачнішою в житті. Вони жили без продуктів після того, як згорів мій будинок, в якому було 28 людей. 28 людей у підвалі на 6 квадратів. 28 людей без даху над головою. Деяких я й не знала.
Ми змогли вирватися з палаючого будинку і врятувати всіх. Навіть нашого крихітку Микиту, якого до нас принесли п’ятиденним. Під обстрілами йому шукали суміш, обробляли шви його мами. Вона сказала, що завжди дивилася у вікно, і наш будинок їй здавався найтеплішим і найзатишнішим. Я намагалася її підтримати і говорила у відповідь, що це непоганий привід познайомитись.
Я вірила, що ми вистоїмо, я вірила, що скоро це пекло скінчиться. Ми вибралися. Мій брат та його сім’я залишився там. Там багато моїх друзів.
Наша перша зупинка була під Маріуполем. Нас напоїли чаєм та допомогли заклеїти вікна білими мішками. Друга зупинка – у Мангуші. Нас прийняв чужий чоловік. Брудних, замучених, замерзлих, голодних. Він терпляче нас годував і купав. Заспокоював та розповідав новини. Ми падали на підлогу від гучних звуків. Він нас одягнув. Люди в Мангуші виходили та виносили хліб, сало, молоко, гарячий суп. Зараз ми у родичів та друзів дитинства.
Коли Маша наливає всім гарячий суп, так хочеться передати його у підвали Маріуполя і шматок застрягає у горлі”.
Наталя Флоранова, м. Маріуполь
- “Всім привіт. Я – будинок. Сьогодні мене вбили”
- “До нас вночі прийшов записатися у доброволці Максим. Йому 11…”
