– Добрі люде є фсюде, – каже мій дідо, якому минуло 96, і прасує собі чорну, як рілля, сумну сорочку. B нагрудній кишені щось дзеленчить, ніби монети.
Перший раз діда засудили на розстріл, коли йому було дев’ятнадцять.
– Діду, а за шо?
–Та як – за що?.. За Україну.
Дідо старенький був упівцем. Я маю багато записів у телефоні, де він розповідає про засідки в Бродах і про те, як вони з побратимами взимку в лісі могли зупинитись подрімати, просто прихиливши до землі гілляку.
Схопили.
Потрапив в полон.
Катували.
Довго катували.
Дідо потрапив в полон, а звідти – у список на розстріл, але втік через вікно хати, де всіх утримували, поки ворога відволікала Ірина (вони були з одного села).
Якби діда тоді схопили знову, розстріл був би його мрією.
Що було потім за це з Іриною, дідо не розповідає.
Плаче.
Вдруге це було у двадцять два.
Хтось його здав, а з ним – трьох його товаришів. Хтось здав їхню криївку. Всі, крім нього, були поміж собою рідними братами.
Дідо старенький каже, гатили кілька діб.
Ногами.
Ланцюгами.
А потім вдосвіта побитих, зболених вивели в поле.
На смерть.
Тоді була сильна зима і сніг по коліна.
Їх роздягли наголо.
Сміялись.
Але один з розбійників по дорозі на місце страти несподівано, тихо сказав дідові впасти, як тільки він почує постріл.
Чому він це сказав?
Може, той чоловік хотів мати трохи менше гріхів на Страшному суді?
Не знаю.
Чому він це сказав саме дідові?
Це могла бути просто фортуна.
Випадковість, і не більше.
Дідо став на хрестик – місце свого розстрілу (місце свого розп’яття).
Він зовсім не знав, чи не глузують з нього знову.
Бо могло бути всяке.
Бо дати комусь надію, точно знаючи що вона – марна, часом навіть гірше за розстріл.
Але той чоловік не збрехав.
Дідо впав акурат, ніби розстріляний.
І ще так довго лежав голий на морозі разом з братами, які поволі – сантиметр за сантиметром – повзли по білому полотні чорними багряними плямами.
Дідо повз голою шкірою по пекучому снігові кілька кілометрів.
(потім, коли всі розійшлись).
А далі – біг.
Біг світ за очі, знову не знаючи, чи не попадеться зараз втретє!
(Кажуть, мати розстріляних, почувши тоді про одночасну смерть трьох своїх синів, одразу збожеволіла. і ходила по селі безумна, неприкаяна до глибокої старости).
А діда тоді спас німець.
Німак (як дідо каже) врятував не тільки молодого діда, але i його сина, який не народився б чотири роки по тому, мою маму, мене і навіть мою доньку.
Він врятував весь наш рід.
Нікого з нас би на світі не було, якби одного разу вдосвіта якомусь німакови раптом не встрілило в голову вистрілити трохи вище дiдової голови.
(Господи, згадай його, коли прийде у Царство Небесне!).
Так, дідо старенький пережив багато.
Так багато, що в його очі чомусь моторошно дивитись.
Я ніколи не витримую дідового погляду, скільки б не силкувалась!
Ці дивні очі.
Я більше ніколи не зустрічала таких, як в діда. Погляньте. Дуже великі карі зіниці і тонкі-тонкі блакитні береги.
Цікаво, чи вони стали такими од віку?
Чи, може, тому що бачили дуло смерти?
Впритул.
Дуло смерти, причиною яко завжди були люди.
Злі.
Підлі.
Лукаві.
Жорстокі.
Люті люди!
Але дідо старенький не вчить мене їх ненавидіти.
Він каже натомість “добрі люде є фсюде” і прасує чорну, як рілля, собі сорочку, з нагрудної кишені якої дзвінко на землю розсипаються тризубці – дідові нагороди за волю України.
З бляхи.
Ця країна, за яку йому наживо зривали нігті, гнобили, ганьбили і розстрілювали, діда старенького нагородила бляхою.
Ніби поганьбилась сама.
Але дідо старенький підіймає жовтий бляшаний тризубець з землі і цілує, як найсвятіший хліб.
Він багато разів міг би продати цю країну за тридцять срібняків, він міг би ненавидіти її всім своїм нутром, а разом з нею – всіх на світі людей, що завдали йому несамовитого болю, але він лагідно (як завжди) каже:
– Йуля. Добрі люде є фсюде.
І далі прасує собі ту сумну вишиту сорочку.
(Дідо старенький нині йде на могилу, на молебень за незалежність України).
Так, ніби в його житті чорна лише вона.
Автор – Юлія Сливка
