Синьорваний, жовтобрудний. Мені здається, справжній український прапор складається саме з таких кольорів. За цей рік я тримала його в руках якусь неправдоподібну кількість.

Ми дарували прапори солдатам, ми обмінювали нові, свіженькі на рвані-пошарпані. Що їм потрібно на війні? Вода, сигарети та прапори.

Я обожнюю, коли рухаються колони наших – вони вивішують свої бойові прапори – ті майорять, солдати гордо піднімають голови і їдуть, сміливі, (не)відомо куди, все зупиняється і ти махаєш їм рукою, або ще краще – своїм прапором.

Я перевіряла: махаєш рукою – не завжди отримуєш відповідь, дістаєш прапор – і всі махають тобі, точніше йому.

У нас є прапор з нового терміналу донецького аеропорту – він стояв під склом і воно розбилось того дня, коли аеропорт здали. Це було наше спільне з прапором горе.

Ми показуємо його і розповідаємо – для того, аби цей прапор висів на аеропорту, люди ризикували життям. Це наш шматок історії ДАПу, який ми нікому не віддамо.

Після боїв за Мар’їнку нам подарували рваний прапор, який пережив 16 годин бою. Він весь пошматований, постріляний, посічений чим тільки можна.

30-та механізована бригада подарувала нам свій прапор, який з ними дев’ять місяців поневірявся фронтом – пошарпаний, брудний, бойовий, безцінний.

Колись бійці Нацгвардії зняли зі свого БТРа майже ганчірку. Жовто-синій прапор – саме так, жовтим доверху, блакитним униз – подарували, намалювавши свого БТРа зеленим маркером.

З терикону під Горлівкою нам зняли величезного рваного прапора – солдати намагалися зшити його, скрутити проволокою, аби терористи бачили його ще здалеку. Хоча це водночас і гарний вказівник-орієнтир-поправка на вітер для ворога. Але прапор висів, аби всі бачили, що тут – Україна.

Прапор такого розміру я бачила хіба на Луганській ТЕС у Щасті під Луганськом. Його повісили бійці 80-ї бригади, десантники. Це ризик для життя, туди лізти три години вгору і стільки ж вниз по іржавих драбинах.

Ми стали свідками, як бійці вішали прапор на донецькій шахті “Бутівка”. Бойовики пострілами із танка збили український прапор, смеркалося, хлопці полізли повісити його знову. Один розбив руку, другий – голову. Як з’ясувалося потім – насправді йому в голову поцілив снайпер. Нам розказували, що за п’ять днів боєць помер після операції. Але прапор висить.

У нас є прапори батальйонів і бригад – це дорогий дарунок

Кожне слово, кожен автограф. Там написано різними мовами світу – грузини, білоруси, чех… В мене є прапор Грузії та кримськотатарський.

Я бачила, як у тільки-но відвойованому місті прапори робили зі шматків синього та жовтого ганчір’я, аби кожен знав – це наше!

Мабуть, я пропустила момент, але так сталося, що червоно-чорний прапор, який ще називають “кров за землю” – теж став моїм. На ньому люблять писати добровольці.

На прапорах взагалі пишуть дуже важливі речі. Цінність свого прапора ти розумієш, коли людини, яка писала тобі щось важливе, вже немає. І в тебе залишаються лише його слова – твій маленький заповіт.

З даху будинку, в якому я живу, постійно хтось краде прапор, а я вішаю його знову і знову: іноді синьо-жовтого, іноді – червоно-чорного. Я переконую себе, що краде їх вітер. Але навіть якщо і не він – хай бере, мені не шкода. Я повішу ще.

Коли я бачу прапори на балконах та вікнах, то я знаю, що є люди, які досі вірять – не у владу, до чого тут прапор? – які вірять в Україну. Не як в територію, не як в політичне явище, не як у проєкт, а як у щось обов’язкове для життя. Під цими прапорами.

Я пам’ятаю, як вперше цілувала прапор. Перехрестя Дебальцевого – на в’їзді, де починається дорога на передову. Там стояла вже непридатна для використання стара бойова вантажівка, і на ній висів прапор. Незрозуміло, як можна бути вдячній шматку тканини, але я цілувала його. Він солодко смердів мазутом і все було добре.

Того ж дня солдати повісили на тому самому блокпості ще один, новенький, дали в руки маркер й сказали – пиши. Я писала, що вони чудові, що перемога обов’язково буде з нами. Я досі в це вірю, хоча наше перехрестя, де я залишала висіти цей прапор, ще з зими окуповане.

Коли було тяжко на душі – я загорталася у прапор

2013-го я їздила на тиждень до Криму. Прапор лежав у заплічнику, і коли мені було особливо тяжко на душі – я загорталася у нього, і мені відразу ставало легше. Я завжди беру його з собою за кордон, його обережно обходять росіяни, по ньому нас чітко знаходять свої і кричать тобі “Слава Україні” – і от уже десь далеко тобі вже несамотньо.

Я знаю чітко – люди вмирають, аби над нашою землею висів наш прапор. Коли вони гинуть – їх ним же накривають. Знаєте, я чомусь вірю, поки ми знаємо, який він, наш прапор, нам нічого у світі не страшно. Хіба що зовсім трошки.

Авторка – Наталія Нагорна

Радимо також прочитати:

• Нас бояться. Прапорів наших бояться. Пісень бояться…
• “Вибачте, я викрав вашу машину. Рятував сім’ю!”, – неймовірна історія про людяність