Бабуся прийшла, подивилася, потім мовчки підійшла до ліжка, підняла покривало, що звисає майже до підлоги, опустилася на коліна і тихо покликала мене. Я підійшла, опустилася поруч з нею і, не розуміючи, заглянула під ліжко.
Там, серед пухнастих грудочок пилу і засохлих травинок, лежав мій, що загубився пару днів назад, носок.
– Якщо прибираєш – завжди прибирай так, щоб там, де не видно, було найчистіше! Добре? – м’яко запитала вона.
– Добре, бабусю.
З тих пір пройшло багато років і сьогодні поруч зі мною вже немає бабусі. Сільський будинок покинутий… Але до сих пір, згадуючи ті бабусині слова, я часто думаю про «темні куточки» наших душ і про «блискучі поверхні» наших життів, які виставлені напоказ…
І тихим, ніжним і строгим одночасно, як ледь чутне, неземне відлуння, приходить бабусин голос…
– Добре…
