Чоловік їв суп. Сидів за кухонним столом і сьорбав суп. Дружина кричала. Вона навіть не помічала, що кричить, перейшла на крик і не помітила.
Кричала, що гроші позичив другові, а той не віддає. Хочеш для всіх бути добреньким! А гроші потрібні, треба кредит віддавати. Потрібно платити за університет, дочка платно навчається. Потрібно мамі робити ремонт в домі, хто їй допоможе?
Кричала, що чоловік не відвіз килим у хімчистку. Що давно треба поміняти люстру, нова у коробці тиждень лежить. Довго перераховувати, що кричала дружина. Не від злості, просто нервувала, як завжди. А чоловік їв суп. Звик, що дружина кричить. Покричить та перестане.
Він приїхав пообідати. Вдома дешевше. І шлунок хворий, домашня їжа краща. А дружина взяла відгул, зуби лікувала. І встигла суп зварити. Звичайне життя. Звичайні тривоги та розмови…
Більшість “щасливих шлюбів” тримається завдяки одному – жіночому терпінню
“Це ж мій хлопчик!”
Дружина раптом помітила, як чоловік постарів. Лисина на всю голову. Нема золотих кучерів… Зморшки з’явилися. Навіть на шиї – видно, коли над тарілкою нахилився. І спина згорблена, як у дідуся. Сидить та їсть. Терпить. Мовчить. Це все – тягар турбот, тягар і ярмо життя.
І саме життя, – воно так швидко забирає свої прекрасні дари, молодість і свіжість, золото волосся, рум’янець, білозубу усмішку, сяючі очі… Сили та веселу вдачу.
Це ж її хлопчик! Він приносив бузок навесні, він грав на гітарі і співав, він підхоплював її на руки і кружляв, вони сміялися! Він цілував її. І називав ніжними іменами. І вони реготали над комедіями в кінотеатрі, гуляли парком, – рука в руці.
Це ж її хлопчик. Лисий, постарілий, втомлений – їсть суп. А вона, його дівчинка, кричить якісь образливі й тривожні слова… А життя минає так швидко. І радості майже не залишається, – десерт вже з’їли. Треба доїдати суп…
Ці думки промайнули так швидко. І дружина заплакала від жалю та любові. Підійшла ззаду і обняла чоловіка за плечі. А він відклав ложку та взяв її за руки. І руки поцілував. І можна жити далі! Після цього завжди можна жити далі.
Хлопчик і дівчинка знову візьмуться за руки і підуть, підтримуючи один одного, дорогою життя. І кохання піде з ними. Воно теж було на кухні, кохання. І в серці. І навіть у дієтичному супі. А коли кохання є, можна жити далі. І підтримувати один одного, щоб не забрало коханого вітром часу, який забирає всіх – рано чи пізно…
Авторка – Ганна Кір’янова
