Я переполошилася спросоння, хапаю трубку, не глянувши на номер:
– Ви невірну адресу вказали чи вас вдома немає? – обурюється хтось на іншому кінці слухавки.
– Ви, перепрошую, хто? – не розумію я.
– Я кур’єр. Я вам пакет везу від Н.
Далі вона диктує мою адресу.
– Адреса правильна. Я вдома.
– Ну, як удома? Ну от я дзвоню – і ніхто не відчиняє! – мало не плаче вона.
Я чую, що вона справді дзвонить по домофону, але мій домофон мовчить, отже, вона дзвонить комусь іншому.
– Дівчино, ви не той під’їзд обрали чи будинок.
– Ну, як не той? – ниє кур’єр. – Ну ось же!
Вона ще раз диктує мою адресу.
– Не знаю, куди ви дзвоните, але не до мене додому!
Я теж починаю злитися. Що за дурниці?
Дзвонить, головне, і на мене свариться! У наш час при навігаторах у кожному телефоні як можна адресу не знайти? І взагалі, заздалегідь треба дзвонити, я вдома лише тому, що хворію, зазвичай вдома в цей час нікого немає.
Через 5 хвилин дзвінок у домофон.
Знайшла, мабуть.
У мене розколюється голова.
Я розпатлана, в піжамі та халаті, тільки градусника під пахвою не вистачає, у тапках чоловіка (чорт знає, де мої) тягнусь до ліфтових дверей. Виглядаю як опудало на полі, ворон розлякувати.
Готова, що зараз вона мені висловить щось, а я їй.
І тут із ліфта виходить худенька, маленька, застуджена дівчинка. Вона замотана шарфом, але червоні хворі очі та закладений ніс видають її з головою. Я розумію, що вона дзвонила просто від безсилля.
Це мені погано – і я можу собі дозволити лежати. А їй теж погано, але вона в хуртовину бігає містом – розвозить хворим тіткам подарунки.
Певне, відповідальність. Або гроші дуже потрібні.
Вона простягає мені пакет.
Мені стає її дуже шкода. Я навіть не уявляю, як би я зараз, у своєму стані, потягнула б кудись замовлення.
– Температура у тебе, так? – питаю я.
– Не знаю, але знобить, так.
– Зараз, постривай секунду…
– Я поспішаю.
– Секунду!
Я повзу додому. Гостей приймати я точно не буду зараз, але просто зачинити двері – теж нелюдяно. Я беру термочашку із написом “Так!Добро” (це мені на минулий новий рік друзі з фонду подарували) і наливаю туди гарячого чаю з лимоном зі свого термоса. Потім беру імбирне порося і упаковку парацетомолу.
– На, тримай “подаруночок”, – простягаю я дівчинці. – Тобі зараз треба. Гарячий чай, солодке печиво та жарознижувальне – це майже щастя у нашому стані.
– Ой, а як я вам потім чашку поверну? Знову сюди їхати?
– Ні, – я сміюся. – Не їдь. Просто пий і одужуй. Бачиш написано: “Так! Добро”? Ось. Це подарунок.
– Просто так? Спасибі, – усміхається дівчинка. – Якщо чесно, мені здається, я майже вмираю. А в мене ще дві адреси.
– Може, таксі тобі викликати?
– Ні. Спасибі. Там такі пробки, а мені сьогодні треба встигнути до 17 години.
Дівчинка робить ковток з термочашки і розтягується в блаженній усмішці. У неї навіть щоки рожевіють одразу.
– Боже, з лимоооооном…
– На здоров’я, подруго. Одужуй.
Я повзу назад у ліжко. По дорозі відкриваю подарунок від замовника.
Імбирний пряник з логотипом їхньої компанії та … термочашка. Мені стає смішно.
Бумеранги добра, вони всюди.
Просто скажи добру ТАК!.
