Вона була учасницею диверсійної групи Сергія Дятла на псевдо «Дяченко», потім — особистою зв’язковою Дмитра Клячківського на псевдо «Клим Савур» — командира групи УПА-Північ. Арештована 10 червня 1945-го. Військовий трибунал засудив жінку до 10 років каторги і п’яти — позбавлення громадянських прав.
Покарання відбувала в російському Норильську. Під час повстання там 1953 року отримала важке вогнепальне поранення. Відбула майже весь термін — без трьох місяців.
– Була б я молодша років на 20, то я вже давно була би біля хлопців в АТО, – каже зв’язкова УПА Ганна Зелена, яка нині проживає у селі Скулин поблизу Ковеля.
У свої 90 пані Ганна любить порядок та чистоту, пише «Громадське.Волинь».
– Коли я познайомилася з пані Ганною, найбільше мене вразили її вишивки і те, що вона завжди ось така чепурна та охайна, – каже подруга упівки, волонтера Катерина Кухаренко.
Мріяла стати кравчинею, але судилася інша доля
Справді, у будинку дуже охайно та чисто, повсюди вишивки авторства Ганни Йонівни. Серед них – килим. Таких пані Ганна зіткала понад десяток. Нині вони у приватних колекціях в Україні, Канаді та США. Ще у 15 років вона мріяла стати кравчинею. Попри заборону батьків, дівчина пішла на вишкіл у Золоту роту. Звідтіля і почався її повстанський шлях.
– Я тільки боялася звірини. Звичайно, було неприємно проходити повз неї, але наказ є наказ, – розповідає про те, як носила вісточки хлопцям до лісу.
У 15 років дівчині Ганні довелося витримати тортури НКВС. Тодішній режим намагався зупинити усіх повстанців.
– Руки назад, б’є в морду, – Ганна Зелена й досі із жахом пригадує допит. – Кричить: «Ти, с*ка бандерівська, гаварі, гдє схрони,
гдє оружиє?».
Далі були 10 років у Норильських таборах. Дівчина майже не мала зв’язку зі своїми побратимами. Усе, що вона могла, – це написати записку, прив’язати її до каменя й перекинути за стіну, де працювали інші в’язні.
– Умови були жахливі, – розповідає Ганна. Пригадує, як зустрілася зі своїм односельчанином Павлом Воцюхівським. Табори були влаштовані так, що хлопці і дівчата з Волині не могли перебувати в одній зоні, їх поділили на групи. Коли ж Павло дізнався, що Ганна у сусідній зоні, і їх розділяє лише одна стіна, не гаючи часу вигадав план, як побачитися із землячкою. Він заліз у мішок, і разом із цементом будівельний кран перекинув його за стіну, де працювали полонянки.
Повернулася у рідне село ворогом народу
Після війни Ганну не пустили у рідне село Скулин, називали ворогом народу. Навіть рідна сестра її не прийняла до себе. Жінка вирушила із матір’ю та дітьми у Дніпропетровськ. Працювала дояркою у колгоспі. Однак голова міськвиконкому посприяв, щоб Ганні дозволили повернутися на малу батьківщину. Та й вдома було нелегко – не мала де жити.
Ночувала у сусідів на печі, інколи доводилося спати з коровами.
– Не давали ділянки, вже і матір виписали з хати. Мій брат не прийшов із війни, батька вбили, мати нічого не мала. Дядько Калістрат втрутився. Каже: «Хай-но я зайду». То він як зайшов, як узяв за груди голову сільради… Отак мені й видали місце на хату, – ділиться спогадом.
У селі на честь упівки назвали вулицю. Ганні Зеленій допомагають волонтери.
На запитання, чи піклується про неї влада, Ганна відповіла:
– Не хочу ображати нікого, але й хвалити не стану.
А ще має пані Ганна мрію: поставити у селі пам’ятник Тарасові Шевченку. Жінка обурюється, що їй усі тільки обіцяють, а ситуація з місця так і не зрушилася.
– Мені так прикро. Стільки вже борюся, щоб поставили пам’ятник Кобзареві. Я їздила у Ковель, багато хто обіцяв встановити, але толку немає. Тутешні люди не могли зробити пам’ятник для своїх дітей, внуків та правнуків, – хитає головою Ганна Зелена.
Максим БУРДА
