На це запитання відповіді я не мала. Тобто такої відповіді, що була б комусь зрозумілою. Ну не пояснювати ж кожному зустрічному, і навіть його дружині, яка сторожко торкається до мене недовірливим, тривожним й осудливим поглядом, усі колізії та перипетії наших з ним стосунків. Та і що вона зрозуміє? Чомусь люди так важко сприймають те, що кожний має право на почуття і події, окремі від родинного, сімейного чи ще будь-якого іншого спільнокореневого з кимось життя.
Хто він мені? Ні брат, ні друг, ні колега, ні коханець. Або інакше… Міг би бути, міг би стати. Якби захотів. Чи якби я того прагнула. А так… Навіть слова нема на позначення того, ким ми доводимось одне одному. Випадкові перехожі.
Так, це я просто випадково проходила повз двері його палати, так, ніби там пролягають мої повсякденні маршрути. І вже зовсім випадково спитала у лікаря, який щойно завершив обхід, про стан того, хто в тій палаті лежить. Що ти хочеш почути від мене, жінко, на своє «а ви йому хто?»
Я могла б стати невідворотною загрозою твоєму звичному затишному щастю. Але легко відмовилася від цього. Навіщо? У мене було і є своє. Так само звичне і затишне. Що я збудую й що я зруйную, коли батарейки, які живили мою здатність до пристрасті і творення, вже конкретно підсіли? Я не загроза тобі й не конкурент у твоїй боротьбі з вітряками часу та змін. Я просто посиджу тут у коридорі, дочекаюся обнадійливих слів і піду собі. Тебе ще й близько не було в його реальності, коли ми з ним зустрілись уперше…
Ми були юні та безборонні. Кохання накрило нас, мов стихійне лихо, непередбачувано й невідворотно. Ми йшли його дорогою, як лезом двосічного меча. Одного разу він втратив рівновагу від безмежного щастя, перевищив швидкість – і я вперше почула «а ви йому хто?» Тоді збрехала, що наречена. Мене однаково не впустили до нього – я кидала камінці у вікно, щоб дати знати, що я поряд…
Потім він не захотів, щоб хтось був поряд. Так буває. Він дорослішав і переступав через закони та мораль. Свої шрами носив як ордени. Небезпеку кохав, з нею спав, нею ж упивався. Коли наші шляхи випадково чи не випадково перетиналися, йому було боляче. Я знала, що він мене кохає. Просто свободу любить понад усе. Та і хто я йому?
Коли він помирився зі світом, я вже була заміжня. А серце моє було за такими замками, які навіть йому не до снаги. «Ти мені ніхто», – спокійно сказала. Він якось дивно засміявся, і я відчула, як падають під ноги уламки мого передбачуваного затишного світу. Та він не зачепив. Ані мене, ані світу. А за кілька днів, відповідаючи на запитання «а ви йому хто?», я збрехала, що дружина. І ніхто мені не повірив. У таких, як він, не буває дружин…
Тому я й здивувалась, коли він одружився. Хоча що в цьому дивного? Я хотіла, щоб він був щасливий. І щоб це було кохання, а не ілюзія. Зустрівшись, придивилась і запитала в себе: «Чому саме вона?» І не знайшовши відповіді, заглянула йому в очі. Він схрестив зі мною мечі поглядів, відбив атаку, а відповідь від мене сховав. Кожен має право… Але це – не кохання.
Я чекала, хто з нас зірветься першим. І зірвалась. Я ніколи не знала номерів його телефонів. Але завжди могла безпомилково сказати, в місті він чи десь далеко. Я знайшла його. І зрозуміла, що він чекав… Навіть те, що третій раз завжди вирішальний, не спинило нас. Ми забули про світ і про людей – рідних, близьких, знайомих та незнайомих.
Вимкнули мобільні телефони й зникли з поля зору всіх радарів. У холодному закинутому будиночку на березі нікому не потрібного взимку озера нам було так гаряче, як у жерлі вулкана. І навіть в епіцентрі землетрусу пристрасті не такі бурхливі… Ми мстилися одне одному, ми кохалися з такою ненавистю, ми нищили своє минуле і палили майбутнє дотла, падали знесилені й оживали, як міфічний Фенікс… А на ранок четвертого дня я втекла. Він потім знову перевищив швидкість, наздоганяючи те, чого не повернеш.
Я не прийшла б сюди, якби не знала, що це – втретє. Я боялась і розуміла, що не витримаю очікування вдома. Він був у мене завжди. Я була в нього завжди. Але ми ніколи одне одному не належали. Не встигли. Не захотіли. Не змогли. Хто я йому? Хто він мені? У чому ми винні? У тому, що вже нічого не зміниш?
Я не буду нічого міняти. Жодним поглядом його не зачеплю і мрією до нього не доторкнусь. У мене нема відповіді на чиїсь запитання. Я навіть свої собі ставити боюсь.
Хто я йому? Ніхто. Четвертого разу не буде. І хоч я забороню собі згадувати, що на світі є він, зараз мені просто треба знати, що в нього все буде гаразд…
