«А я ненавиджу свята, — якось різкувато відповіла їй молодша подруга. — Бо то мені не празникування, а каторга. Тільки й шукай благовірного по хатах та тягай за шкірку додому того п’яницю. Он і зараз у кума квасить, буде мені всенічна».
«Ну, чого ти так, — гладила по руці її старша. — За свята треба Богу дякувати, що живі-здорові діждали…»
«Де те здоров’я?! Де те свято? — мало не зриваючись на крик, опонувала молодша. — Якесь таке те життя настало, що ні на що нервів не вистачає».
Ще трохи поскаржившись на чоловіка-п’яницю, малу зарплату й недолуге керівництво країни, махнула рукою й подалася заганяти благовірного додому.
У кожного — власне мірило щастя та персональне відчуття свята
Для когось воно намальоване двома смужками на маленькому тестику. Для когось — під сімома замками у супернадійній скриньці в банку. Ще до когось воно стукає в двері, ховаючись за великим букетом троянд.
Для мого покійного діда найбільшим святом було, коли до них з бабцею на хутір збиралися діти, онуки й правнуки. А нині для бабусі свято — коли можна поплакати на його могилі, наговоритися досхочу…
Мамине свято — коли уперше за багато місяців у церкві вона подавала записочку на молебень не за сина-воїна, а подячну — за його здоров’я. Бо діждала з війни живим.
І цьогорічний Великдень для нашої родини — особливий. Світлий, а не похмурий, яким видавався торік. Бо треба було бачити, яким щастям палали оченята братової донечки, коли вона йшла святити пасочку не тільки з мамою за ручку, а й з татком — не-солдатом.
Пам’ятаєте одіозного персонажа з рекламного ролика, який запитував: «А свято де?» Напевно, у кожного знаходилося чимало відповідей — смішних, серйозних, іронічних.
Але я тепер достеменно знаю, що свято — це не просто дата в календарі чи додатковий вихідний день. Свято — коли співає душа, а в серці живе спокій, тиха радість і щира подячна молитва Господу за те, що в світле свято Воскресіння уся родина — вкупі.
Авторка – Оксана Головій
Радимо прочитати також: Як пережити свята, коли настрій несвятковий
