абрикоси

Любов – це…, або Чим більше віддаєш, тим більше зостається

Любов - це гладити у мисці з водою неслухняні шорсткі абрикоси на кухні, залитій густим пахучим помаранчевим світлом, витирати їх хрустким полотняним рушником і розділяти для когось на половинки, забираючи кісточки.
Любов для мене завжди вимірюється у чомусь такому непомірно повітряному і непомітно дивному. Вона проступає дрібними сиротами на шкірі, холодком під сонячним сплетінням, лоскотом у волоссі. Б’є молоточком коліна, ніби струшує з них груші несміливості, зводить корчем зап’ястя, ніби холодна вода, якою не вдасться запити ні пам’яті, ні сухої безмовності в горлі. І навіть якщо вона вселенська і невпинна, все одно складається з маленьких щоденних зерен.

Любов – це…

Любов – це обережно відкладати книгу, коли хтось рідний засинає за читанням, і турботливо залишати закладку на потрібній сторінці.

Любов – це втомленими вечорами менше говорити про кризи, катастрофи і гроші, але неодмінно більше – про цвітіння жасмину, повернення ластівок і незбагненну плинність тисяч кольорів довкола.

Любов – це точно знати щоденну, звичну міцність чаю чи кави, кількість цукру чи молока, але не боятися іноді дивувати кардамоном, цинамоном, гвоздикою, ваніллю чи перцем.

Любов – це гладити у мисці з водою неслухняні шорсткі абрикоси на кухні, залитій густим пахучим помаранчевим світлом, витирати їх хрустким полотняним рушником і розділяти для когось на половинки, забираючи кісточки.

І тут справді що більше віддаєш, то більше зостається, бо глобально все у світі відбувається або через любов, або через її недостатність.

Авторка – Юлія Фінковська

Матеріал з архіву газети “Сім’я і дім”

Поділитись у:

Читайте також:

Ми у Facebook