“Я не хочу, щоб мені було соромно за себе на вулиці”, — сказала жінка. А чоловік відповів: “А нащо тобі нове пальто?”.
Чоловік назвав мене “зачуханою”, коли я сказала, що хочу нове пальто. Сказав, що мені вже нічого не треба. А я всю ніч проплакала. Бо саме я тягнула всю сім’ю, коли він цілий рік не міг знайти роботу! Відмовляла собі в усьому, економила кожну копійку, і так — коли дивлюсь у дзеркало, то бачу ту саму замучену “зачухану” жінку… Але невже це тільки моя вина? Я ж усе робила для сім’ї! А виявляється, ніхто цього не цінує…
Смішно? Зовсім ні. Історій таких — безліч. І майже кожна починається однаково: “Я відмовилась від усього — заради близьких…”
У мене був схожий період. У 2008-му — серйозна фінансова криза. Люди стрімко біднішали, попит падав, і маленький сімейний бізнес, що ще вчора годував нас усіх, довелося закривати. Ми сподівались хоча б не влізти в борги. Але вже восени єдиним доходом залишилася моя не така вже й велика зарплата в редакції. Витрати зменшили до мінімуму. Життя стало сірим, важким, а я…
Я, як тисячі українських жінок, поставила собі за мету витягнути всіх.
Бо діти. Бо мама. Бо треба
І що я зробила? Те саме, що робить більшість: шукала підробітки, обмежувала себе навіть у найнеобхіднішому, кожну копійку — додому. Ставала тією “українською жінкою з характером”: із понеділка по п’ятницю — в місті, бо добиратись до села щодня не було за що. Щопонеділка в гаманці — сотня гривень на весь тиждень.
Після роботи — прибирати офіси. Спала на диванчику в редакції, вдавала, що приходжу найпершою. Їла “тричі”: пиріжок у вівторок, середу і четвер. Інше собі дозволити не могла.
Смішно згадати — макіяж, одяг з “ситих часів”… але за цим — страх, втома, виснаження. До зими сили почали зникати. Я дивилась у дзеркало і бачила, як зникає жінка. А потім мені стало… все одно. Я перестала себе шкодувати. Головне — нагодувати дітей. А я? Та вже своє віджила. Мені ж уже тридцять…
І ось тоді я зрозуміла: мене сприймають як порожнє місце. Колеги — ті, що колись поважали — почали зневажати, саботувати. Замовники — хамили. А вдома — я “повинна”. Хвороба — дратує. Спроба привести себе до ладу — викликає іронію в мами: “Тобі вже пізно. Вже нічого не буде”.
Я – людина
А найгірше — її фраза: “Поїж макаронів з дитячих тарілок. Для собачки залишила, але раз ти приїхала — хай буде тобі…”
Тоді в мені щось обірвалося. Я розбила її улюблений кришталевий сервіз, той, що вона тягала з квартири в квартиру все життя. Кричала, що я — людина. І що маю право, щоби до мене ставилися як до людини.
Потім мама зніяковіло вибачалася. Але я зрозуміла головне: подібне ставлення виникає не просто так. Його запускаємо ми самі. Як тільки ми добровільно відмовляємося від себе, від ресурсів, від турботи про себе — нас перестають бачити. Бо так влаштовані навіть найближчі: якщо ти сама на себе махнула рукою — чому хтось має тебе рятувати?
Слабкого добивають. Навіть якщо це — твоя дочка, сестра, мама. Життя — не казка.
Тому, жінки, будьте “егоїстками”. Любіть себе. Піклуйтесь про себе. Бо інакше — провал. І фізичний, і моральний. Вашу жертовність ніхто не оцінить. Її сприймуть як належне. А коли ви нарешті скажете: “А тепер — мені!”, вам у відповідь щиро здивуються: “А хіба тобі ще щось треба?..”
Радимо також прочитати:
- Жінко, ти все одно будеш “не така” для інших, тому будь собою
- Чому хороші дружини виходять тільки з нещасних жінок
Історія з мережі
