Історії з фронту — це не лише розповіді про битви та героїзм, але й сповідь про те, як звичайна підготовка, буденні навички та сила волі стають ключем до виживання у найекстремальніших умовах. Ця розповідь — воїна Віталія Цвида, для якого спортивна підготовка, витримка та вміння залишатися зосередженим у найскладніших ситуаціях стали рятівним кругом на полі бою. Вона не лише надихає, а й нагадує, наскільки важливі наполегливість і готовність до боротьби, навіть коли здається, що шансів немає.

…Серйозна біль в нозі розпочалася хвилин через двадцять після поранення…

В результаті постійних мінометних обстрілів та щоденних штурмів наших окопів, що тривали майже два тижні, нас залишилося лише четверо від зведеної групи, яка боронила позицію. Під час останнього в тих окопах бою я та командир отримали поранення: мені осколками посікло ногу, спину і руку, командиру – ногу. Критичних кровотеч ні у мене, ні у нього не було – розпечені металеві осколки (якщо поранення не наскрізне) здебільшого запікають вхідні отвори. Відповідно, хоч накульгуючи, не дуже вправно, але ми могли самостійно пересуватися.

Отримавши по рації наказ на евакуацію, ми з боєм відходили з наших відкритих, як на долоні позицій в посадку, де ще залишилися дерева (не всі викосила артилерія). Разом з нами відступали і двоє уцілілих побратимів, прикриваючи нас. Позаду в посадці – метрів за триста від нас розташовувалася друга (умовно) лінія нашої оборони: з кулеметним гніздом, мінометним розрахунком і стрілецькими позиціями – туди ми і робили відкат.

Відходячи пораненим з позиції, я в котрий раз в цих донбаських степах відчув, що є таки на світі Вища сила, яка нас оберігає. А було так. Вже майже на околиці посадки я завернув вправо, щоб обійти невеликий пагорб, на якому моя спина була б гарною мішенню для переслідувачів. Лишень я повернув обігнути горбину, як десь з-під землі, а коли придивився – з замаскованого окопу донніся гучний дикий крик: “Сті-і-й, там міни… курва!” Я завмер, наче на відео натиснули стоп-кадр…

“Ще б крок – і тобі піз…а”, – з окопу стирчала голова з бородою – довгою (мабуть не один тиждень в цій ямі квартирується) і сивою… Вже потім, будучи в шпиталі, я хотів розшукати того сивобородого дядька – дай йому Боже здоровя – що врятував мені життя. Та марне: нерідко війна, наче осколки вибухом – розкидає людей далеко одне від одного…

В посадці, коли ми врешті добралися, хлопці з тутешніх окопів оглянули нам з командиром рани. Памятаю, як мені зняли бронежилет, задерли сорочку і хтось сказав: “Херня, до свадьби заживе”.

На той час підари вже зайшли в посадку і тут завязався запеклий бій. До мене підбіг один із тутешніх піхотинців. На відміну від нас – брудних, мокрих і бородатих (тижнями в окопах), він був свіжопоголений, чистенький, навіть автомат у нього стояв на запобіжнику. Я ще подумав: “Або щойно зайшов на позиції, або начальство якась лиха сюди принесла?”.

“Корочє, “евака” (евакуаційної медичної бригади на авто) не буде, – перекрикуючи стрілянину і вибухи, зарепетував “чистенький” мені в саме вухо (так, зазвичай, докрикуються до поранених, зважаючи на можливу контузію і звін у вухах). – Сам прикинь: в це пекло ніхто не поїде. Точка евакуації для вас – на трасі”.

Він відсторонився від мого бідного вуха і якось винувато опустив очі додолу. “Чистенький” усе розумів. Як і я, трясця його матері, все зрозумів! До траси – добрих два кілометри. Причому, які кілометри? – по голому, як скатертина полі, де ми з командиром будемо ідеальними мішеннями для орків, що вже закріпилися на протилежному краю посадки.

Та нічого не вдієш – треба виходити. Адже, буває, що “трьохсоті”, коли їх вчасно не евакуйовують з поля бою – стають “двохсотими” (від втрати крові, переохолодження, тощо). Вирішили з командиром дочекатися, коли по ворогу вчерговий раз вдарить наш міномет (хоч і рідко, але наші також крили їх мінами), вони заляжуть на хвилину-другу, от тоді і рвонемо в поле випробовувати долю. Але відходити домовилися окремо: двоє в купі це – жирна ціль для підарів.

…Почувся уже звичний свист міни, який рве нерви разом з барабанными перетинками – вибух, темно-сіра хмара – і я побіг… Перші кроки по відкритому полю були найстрашнішими, адже тоді я знаходився найближче до орків – метрів за триста. Я їх спостерігав, а значить і вони мене бачили. В приціли своїх автоматів.

Лишень я почав бігти, як миттєво посилилася біль в нозі – мабуть через осколок, що стирчав з гомілки (як виявилося згодом – їх було декілька в одному вхідному отворі). Бігти було дуже важко – далася в знаки страшна втома. Ще б пак. Ми шість діб не спали: більш-менш обладнаного бліндажа з лежаками і буржуйкою на позиції не було – лише невеликі нори в землі на одну-дві душі.

Вночі ми щодві години заступали на чергування – спостерігали в тепловізор, щоб підари не підкралися і не закидали нас гранатами (вони були на відстані трьохсот метрів від нас, іноді, коли притихали обстріли – чулися їх голоси).

Проте і в години відпочинку, лежачі в норі, ми майже не спали: під каримати затікала вода, від холоду не відчували кінцівок. Та й як ти заснеш, коли мозок постійно свердлить думка: а раптом сонного чергового зніме снайпер, чи заріже ДРГ (диверсійно-розвідувальна група), і тоді нам усім – гаплик?

Не було змоги і вдень подрімати. Власне, найгірше відбувалося саме вдень: інтенсивні мінні обстріли чергувалися зі штурмами нашої позиції.

Що, власне, з нами і відбувалося. Уявіть собі (хоча це навряд чи уявить той, хто там не був): ти сидиш, чи лежиш в норі – не в бліндажі з бетонним, або хоча б деревянним перекриттям, а в звичайній земляній норі – а поруч, одна за другою розриваються міни. Причому вибухи стають все ближче і ближче до тебе – в небі дрон-коригувальник наводить мінометників на ціль. І від очікування неминучого у тебе просто “їде дах”.

Памятаю, нас троє сиділо в одній норі, прилітало дуже близько, і ми забилися подальше від входу, щоб не дістало осколками мін. Раптом один мій побратим підповз до самого виходу, некваплячишь просунув голову надвір, дістав сигарету і закурив. Ми давай його назад відтягувати: “Башку відірве!…”. Але він лише відмахувався і якось негарно дивився в небо. В очах була відчуженість і пустота…

На мить мені стало страшно, що і зі мною таке може трапитися. Адже постійно натягнуті нерви, безперестанне очікування чогось недоброго (особисто я найбільше боявся каліцтва і полону, смерті – не так) часом переходили в якусь байдужість до того, що відбувається навколо.

Наприклад. Зазвичай по нужді ми ходили, не виповзаючи з нори: в пляшки і відповідно в пакети (перепрошую за такі подробиці), щоб зайвий раз не випробовувати долю. Але вже настільки дістало те, що тебе постійно хочуть вбити якість тварюки, що я махнув рукою і пішов до вітру в поле: як нормальна людина посижу, а то ще й почитаю… Хоча, зізнаюся, що згодом пошкодував про це: а, не дай Боже, мене б задвохсотило за такої справою – ото зганьбився б…

Скільки атак ми відбили – вже й не згадаю. Памятаю лишень, що від інтенсивної стрільби часто клинили автомати, а ще вони замерзали, бо вдень, бувало, йшов дощ, а вночі брався мороз. І ми повзали по траншеях, збираючи уцілілі “калаші” – тут їх валялося безліч, і наших і підарських, адже ці позиції за останні тижні неодноразово переходили з рук в руки.

Згодом ми по рації попросили доставити нам робочі автомати, і якийсь хлопчина серед ночі приніс оберемок зброї. Він, наче дрова кинув її на дно окопа і каже: “Вибирайте”. От, дідько, і так на душі було не дуже, а стало ще гірше: ці брудні зледенілі автомати (деякі приклади обмотані синьо-жовтою стрічкою) вже не потрібні були своїм власникам… Їм вже нічого не потрібно. Аби хоч знайшли й поховали по-людськи…

Останні дні з їжи на позиції ми мали лише пакет з печивом, яке від дощу розмокло і стало кашою. Цю жижу пальцями зачерпували і їли. Ще валялося декілька сухпаїв з надписом “Армия России”, але вони були випотрошені на напівприсипаному трупі російського солдата, (що лежав перед входом в нашу нору), і, чесно кажучи, в горлянку не лізли.

Щодо небіжчика, то, звісно, не зовсім по-людські топтатися по ньому, але тіло задубіло, вмерзло в землю, і дістати та перенести його ми не могли. Та й рити морозну землю ми мусили зовсім в іншому напрямку – заглиблювати окопи…

…Отож бо, знесиленому, з посіченою уламками ногою, спиною і правою рукою, несучи на собі бронежилет і автомат, в мокрих, обліплених купою бруду, наче зацементованих берцях, та ще й під кулями – бігти? Це не просто дуже важко, це мабуть нереально… Проте я біг. Навіть маневрував праворуч-ліворуч, щоб не піймати кулю. А, почувши свист міни – залягав. І знову піднімався й біг… І все це – ДЯКУЮЧИ ТОМУ, що багато років тому після травми ноги лікар – щоб я перестав накульгувати – порекомендував мені БІГ…

…З тих пір я бігаю щодень по 10-12 кілометрів – в дощ, в сніг, через “не хочу”, через “втомився”. Окрім бігу, до війни я серйозно займався силовою гімнастикою – щодня годинне тренування, причому не в модних залах, а на шкільних спортивних майданчиках. А ще я ходив в басейн. Словом, у військо я йшов підготовленим у фізичному сенсі.

Так, я зараз вихваляюся, але лише для того, аби дати зрозуміти, що саме моя спортивна підготовка – ВРЯТУВАЛА мені життя. Якби не відточена на тренуваннях і на змаганнях “дихалка” – коли, бувало, на двадцятому кілометрі забігу вже в очах темніє від перевантаження, а ти ще примудряєшся рвонути у фінішному прискоренні; якби день-у-день не рвав жили на турніку, вішаючи на спину рюкзак з гантелями ще важчий за бронежилета – то я би здох на цьому переораному артилерією полі…

Але я біг. І добіг. Біля мене загальмув евакуаційний автомобіль, швидко вибіг медик, і допоміг забратися, точніше заштовхав мене в будку. І лише там – на бляшаних, відшліфованих солдатським спинами ношах, де майже не чулися вибухи мін та тріскотня автоматів, я усвідомив: таки буду жити й далі…

Після шпиталю (а я знову потрапив на фронт, де воювала моя бригада) я продовжив займатися спортом. По можливості, звісно: коли не перебуваєш на позиції, не знаходишся на бойовому чергуванні, коли немає сильних обстрілів, над головою не висять дрони. По правді кажучи, поєднувати війну і фізкультуру на фронті нелегко.

Скажімо, повернувся ти на базу (покинута сільська хата, підвал з “буржуйкою” в багатоповерйхівці, бліндаж в посадці, тощо) після бойового чергування. Що ти пережив на цьому чергуванні? Від вибухів здригався твій бліндаж, і з кожним свистом міни ти молив: тільки не в мене!; днями, а то й тижнями ти харчувався одними сухпаями, які не догризли миші; в окопі з ранку до ночі промокшими берцями ти місив багно і відігравав замерзлі ноги над окопною свічкою; довгими польовими дорогами, що прострілюються, ти втомлений повертався пішки з позиції, ледь несучи на собі амуніцію, зброю та боєкомплект.

І от після цього усього тобі ще захочеться бігти крос, чи підтягуватися на турніку? Та ну його. У вільний день краще добре відіспатися, випрати одяг, по-людськи поїсти, поспілкуватися по телефону з близькими, позависати в інтернеті, тощо. Словом, не до спорту. І ось тут на допомогу приходить та сама СИЛА ВОЛІ, яка до війни гартувалася на щоденних тренуваннях через “не хочу”, “не можу”, “втомився”.

Мені в цьому сенсі повезло з командиром батареї (щоправда, комбат вже пішов на підвищення) – він як і я до війни займався спортом, і в армії своїм прикладом заохочує підлеглих. Зазвичай ми з комбатом вибігаємо на пробіжку лишень починає розвиднюватися – військовою мовою ця пора називається “по сірому” – в цей час дрони, КАБи, арта ще не такі активні.

Біжимо іноді пять, іноді десять кілометрів. Буває, починаються обстріли і доводиться згортати пробіжку. Памятаю, якось бігли повз шахту, а коли за хвилин десять поверталися тією ж дорогою, то на нашому шляху вже була вирва розміром з хату… Для ранкової зарядки ми вже обзавелися турніком, скакалкою, замість гирі піднімаємо ящик з гранатами.

…Пригадався ще один випадок, коли спортивна підготовка врятувала мені життя. Перед світанком, коли ще не розвиднилося, ми з напарником йшли на позицію, що розташовувалася на схилі терекону (діло було під Торецьком). Зазвичай в ту пору тут тиша, але, з нашим щастям, раптом почався обстріл зі 120-міліметрового міномета. Єдиним порятунком був бліндаж, але до нього ще потрібно було добратися – метрів 600 по голій без жодного деревця дорозі.

Ми покидали рюкзаки і рвонули… Мчалися так, що, прибігши, відхаркувався я вже слюною червоноватого кольору. І напарник теж. Проте цілі і живі. А не рвони ми щодуху в укриття – не знаю, чи вижили б? Адже увечері на цій дорозі ми вже бачили кишки. Щоправда, чи людські, чи собачі – невідомо….

До слова, моєму напарнику і близькому товаришеві вдруге врятуватися в бліндажі від обстрілів не вдалося. Місяців через три після цього до нього в бліндаж залетів і вибухнув фпв-дрон – хлопцю відірвало пальці та роздробило щелепи. Богу дякувати, залишився живий: пальці пришили – вже почав ворошити ними, ну а щелепами якийсь час доведеться жувати лише дитячі каші…

Саме тому я звертаюся до хлопців і чоловіків, яким ще доведеться (хто-зна, скільки війна ще буде тривати) стати в стрій: послухайте дядька, який не гниє в сирій землі лише завдяки Богу і тому, що колись замість дивана обрав турнік. Готуйтеся. Щоб не полягти в першому ж бою. Щоб повернутися додому живим.

Тільки раджу ходити не в модні фітнес-зали, а бігайте на стадіоні, плавайте в басейні, крутіть педалі велосипедів, ставайте на лижи та ковзани, підтягуйтеся на дворових турніках, практикуйте кросфіт. Словом, займайтеся тим, що робить вас сильнішим, прудкішим, витривалішим, гнучкішим.

І тоді шансів залишитися живим на війні – у вас набагато більше. Перевірено на власній, хоть і продірявленій осколками, але живій шкурі…

Радимо також прочитати: