“Я нікому нічого не винна!” Серйозно? От тільки не брешіть: точно, є список того, кому ви що винні.

Бути всім винним – це “карма” старших дітей у сім’ї

Так уже склалося, що їм, починаючи з двох-п’яти-семи років повторювали “ти старший”, “сильний”, “ти ж розумніший”, “ти повинен дбати про братика/сестричку”, “поступатися”, “ти за все відповідаєш”. Це їм протягом усього дитинства вкладалося величезне почуття обов’язку. І провини, якщо цей обов’язок раптом спало на думку не виконувати.
Саме ці люди стають героями. З них виходять чудові “рятувальники життя”.

Дитинство минає, усі виростають. І “молодші” вже цілком здатні подбати про себе самі, але й у них і у “старших” алгоритм взаємодії зі світом та розуміння того як “треба жити” залишається тим самим на все життя.

“Старші” часто формують такі стосунки в сім’ї та бізнесі, де вони завжди перебувають в ролі того, хто “дає”. Вони звикли бути “дорослими”, “сильними”, “все встигати”, “знати, куди йти і навіщо” і “нести відповідальність за все і за всіх”.

Але іноді навіть у їхньому героїчному серці проривається злість і гірка образа: “І доки всі їздитимуть на моїй шиї!?” З’являється дуже образливе відчуття, що ніхто тебе не цінує і всі сприймають твою допомогу як належне.

Для початку варто усвідомити: “А що ви, власне, винні і кому, і на якій підставі?”

Напишіть список: “Я винен… комусь…, тому що…” Наприклад, “Я повинна дбати про молодшого брата, годувати його і допомагати йому в усьому”.

Якщо ви зараз кажете собі: “Фігня все це. Я нікому нічого не винна”. При цьому продовжуєте рятувати весь світ, працюєте на роботі більше за всіх, підміняючи всіх колег, утримуйте молодшу сестру, маму з татом і чоловіка, який тимчасово не працює, то скажу вам просто: “Досить брехати”.

Зосередьтеся. І щиро, як на сповіді, пишіть. Написали? Поряд із кожним пунктом напишіть – чому, ви цього не повинні.

Наприклад, “Я не повинна цілком і повністю дбати про молодшого брата, годувати його і в усьому йому допомагати, тому що йому 29 років і з нас двох він – дорослий чоловік, і він сам здатний подбати про будь-кого”.

І третім стовпчиком буде відповідь на запитання: як я робитиму тепер. А як ви робитимете? У здоровому глузді та тверезій пам’яті? Наприклад: “Я допомагатиму моєму братові в його проєктах, розуміючи, що поруч зі мною дорослий чоловік, здатний багато на що сам”.

Звісно, це лише вхід у проблему. І системні установки, навіяні з дитинства і пронесені вами через все життя, просто не скасувати. Але можна хоча б подивитись на них з іншого боку. І багато для себе зрозуміти.

Бути старшим непросто

Ще однією особливістю старших дітей, а тепер уже дорослих людей, – є байдужість до своїх власних потреб та бажань. Оскільки всі ці бажання з самого дитинства приносилися в жертву інтересам сім’ї та молодших братів і сестер. Тому виробився певний стереотип, що нічого хотіти не можна. Можна лише для когось.

Напевно, ви зустрічали жінок, які повністю віддають себе дітям, одягають їх у наймодніші речі і ведуть на дорогі гуртки, які не наважуються купити собі зайву пару туфель. Начебто живе у них усередині великий заповіт жінки: “Я обійдуся”. “Мені нащо? Головне – синочку і донечці. А я… переб’юся”.

І ніби все добре. Дбайлива мати, альтруїст на роботі, соціально-відповідальна особистість. Скрізь перша. Всезнаюча. Завжди готова прийти на допомогу та підставити сильне плече.

Прочитайте також: Почуття провини за відпочинок, або Як навчитися відпочивати

Але в чому ж річ?

Від чого часом так гірко, сумно та прикро? Звідки спустошення і ця невимовна туга? Де власні бажання? Що з ним? Куди їх подіти, якщо нічого для себе робити не можна? Якщо, “я” – остання буква в алфавіті?

От і намагається така жінка зробити іншим те, що хоче собі (собі ж не можна!). Дарує гарні подарунки, вигадує сюрпризи, одягає доньку, купує сину найхитромудріші іграшки, і чоловік у неї отримує те, що вона хотіла б від нього для себе.

І чекає, що всі ці люди, обдаровані її щедрою рукою, гідно оцінять її смак, розум та турботу про них. Але зазвичай не оцінюють.
Чому ж? Бо чиї бажання вона виконує? Їхні? Ні. Свої власні.

Оскільки іншого способу відчути себе хорошою, крім нарядити доньку, у неї немає. Або відчути турботу, дбаючи про інших. Або хоча б побачити очі подруги, яка отримує гарний подарунок. Відчути радість інших. Може, й собі перепаде.

Заради справедливості, варто сказати, що така особливість задоволення своїх потреб шляхом проєктування їх на інших, зустрічається не тільки у старших дітей. Людина приписує свої потреби іншим, не усвідомлюючи їх як свої власні.

• Жінці здається, що дочка любить гарне вбрання. При цьому вона не помічає, що дівчинка чудово обходиться шортами та парою майок.
• Вона готова робити “добрі справи”, не запитавши інших, а чи потрібні вони їм у такій кількості.
• Вона з тих людей, хто так любить свою роботу, що готова робити її безкоштовно і за всіх, хто попросить.
• З сяючими очима вона кинеться рятувати всіх стражденних і нужденних, знову ж таки часто зі своєї ініціативи.

Усе це, давалося б, заради інших людей. Це ілюзія. Великий самообман. Людині здається, що вона живе інтересами інших людей. Насправді ні. Вона мало, що знає про інтереси інших людей. Вона бачить лише те, що сама їм приписала.

“Коли-небудь потім”, “не на часі”, “після перемоги”, або Чим небезпечний синдром відкладеного життя

Крок 1 – усвідомити, що це мої інтереси

Усвідомити, що це мої інтереси, мої потреби, це те, чого я потребую, це те, що я хочу для себе – величезний крок і доступний далеко не відразу.

Побачити за усією цією “благодійністю” свої особисті, спроєктовані на інших людей потреби – серйозне досягнення. І першим кроком до цього досягнення може стати рішення цікавитись бажаннями інших людей. І з подивом виявляти, що вони відрізняються від ваших особистих уявлень.

Крок 2 – почати давати собі те, що давали іншим

Другий крок – потихеньку почати давати собі те, що приписувалося іншим.

• Наприклад, зрозуміти, що хочеться бути красивою, бажаною, щоб тобою милувалися, і дати спокій доньці.
• Починати купувати собі те, що хотілося купити подрузі.
• Записатися на курс гри на гітарі, куди пхали сина.
• І купити собі таки велосипед, який планувався як дуже потрібний чоловікові, хоча його чудово влаштовує автомобіль.
• Усвідомити: що ж ти так хочеш дати цим людям – своїм клієнтам, пацієнтам, чемпіонам, учням. Що таке потрібно особисто тобі?

Крок 3 – навчитися просити

І третій крок – не менш складний – навчитися просити. Не просто говорити про свої потреби та їх пред’являти, а просити. Це складно, розумію. Сильні вони не просять. Або вимагають чи мовчать, упевнені, що нормальні люди і так про все мають здогадатися.

Але ж ми дійшли висновку, що це здогадки, це наші особисті проєкції, і до реальних бажань людини вони можуть не мати ніякого стосунку? Так? Тому не чекайте, щоб інший орієнтувався у ваших бажаннях, виходячи із власних проєкцій. Говоріть, що вам потрібно. І просіть про це. І тоді можливо, вперше люди зможуть вам дати те, що ви насправді хочете.

Авторка – І. Дибова