– Як у вас справи?
– Та як в одній відомій пісні.
– ???
– Зараз розкажу)

“- Все хорошо, прекрасная маркиза,

Дела идут и жизнь легка.

Ни одного печального сюрприза,

Ранок у Херсоні починається ще вночі, якщо вдалося заснути. Не з першими променями сонця та криками півнів (ну тут так, посперечатися можна 🤪😁). А з телефонних дзвінків, СМС після чергового обстрілу.
– Ви як?
– Все добре, по нас поки що не попали.

Все добре…

– Ви як?
– Все добре. Вибиті вікна, вхідні двері заклинило, намагаємося вибратися. Діти вже заспокоїлися, а до того сиділи в кутку біля ікони з лампадкою і молилися, як бабуся вчила. Ми, напевно, виїдемо, ми більше так не можемо. Не за себе боюсь, за дітей. Думала, що я сильна, все зможу. А як на них гляну, в очі заплакані, перелякані зазирну і не можу більше.

Я, знаєш, теж думала, що ось 2-3 тижні, потім потрібно ще трохи потерпіти і ще трохи. Більше просто не можу, не можу терпіти. Ми напевно виїдемо, до Польщі, до сестри, вона давно кликала. Так, чоловік тут залишиться. Він не виїзний. А яка це сім’я, якщо кожен сам собою? Я під мирним тихим небом, а він тут? Як мені із цим жити? Просто мені потрібно трохи відпочити, видихнути, дітей вивезу, ялинку їм покажу, у кіно сходимо, як раніше… А пам’ятаєш, у нас було раніше? І повернуся, обов’язково повернуся. Не можу я на чужині, і тут теж не можу…

“Я пішла відкопувати маму з-під завалів”, – історія про викрадену і депортовану з Маріуполя дівчинку

Все добре…

– Ви як?
– Все добре. Дах посікло осколками. Так, знову, тільки залатали. Штукатурка посипалась місцями. Так, відремонтуємо. За час війни навчилися всього. Ще й замовлення братимемо на ремонтні роботи, коли після війни люди повертатимуться до рідних будинків. Он, їздили містом, дахи перекривали, вікна цеглою закладали. Ні, не плитами забивали, замуровували вікна. Тому що там приліт за прильотом, жодних плит не вистачить щоразу забивати. Найвитриваліший варіант, якщо щось сильніше не прилетить. Від КАБу порятунку немає, вибуховою хвилею будинок геть-чисто знесло, в одному боці міста впало, а підстрибнули всі.
А так все гаразд, не хвилюйся.

Ісус народився… на блокпості під Бахмутом. Історія про різдвяне диво, від якої я плакала

Все добре…

– Ви як?
– Все добре. Не спали ніч. Мої мішки під очима вже більші за самі очі. І знаєш, втома така… не можу навіть змусити себе поворухнутися. Не можу знайти причини йти в душ, готувати їжу. Нічого не хочу. Але ти не хвилюйся, все гаразд. Встигнемо ще відпочити, може ця ніч буде тихіша. Так, звичайно, зараз встану, заварю собі каву міцнішу, скажу собі: “Ану, зберися, ганчірка”. І обов’язково, обов’язково зберусь. Зберу себе в купку, волосся у вузлик. Мені ще танцювати на весіллі наших дітей. Треба так, я знаю, треба жити. Ні, більше не нию, вибач. Потрібно ще до баби Ніни зайти, пенсію перевести в готівку, ліки купити, суп їй зварити. Так, я також постараюся не забути поїсти.
Все добре, просто втомилася, просто знеструмлена.

Все добре…

– Ви як?
– Все добре. Від обстрілів сьогодні тварини загинули: собака та кілька котів. Так, вуличні. Шкода їх дуже. Я ж їх годувала, лікувала, будки будувала, планувала ще утеплити пінопластом, ковдр натягла. Соня, кішечка, тільки від хвороби відійшла, погладшала, шерсть блищить, такою красунею стала… Ті нечисленні перехожі, що тут бувають, заглядалися всі неї і дивувалися, що вона давно вулична, а не домашня випещена киця. А чого їй бути худою, якщо я годую їх тут усіх по п’ять разів на день? Так на мій голос і збігаються всі, лащаться, муркотять. Куди ж я без них?

Буває так вони мене замучать. Ось від курей, гусей, свиней та кіз толк є: яйця, молоко, м’ясо. А тут? Спина зірвана, гроші всі на корм та лікування йдуть. А від них що? Шерсть, какашки, з’їдені квіти та пошматовані двері від пазурів? А з іншого боку – хто, якщо не я? Вулиця вся виїхала, лишилися тільки ми з ними. І плачу, якщо хтось із них не прийшов, бо не хочу вірити, а сама розумію, що в живих більше нема, інакше прийшов би до мене, на голос прийшов. Обстріли, люди недобрі образили, машини гасають, збивають і їдуть, собаки дикі порвали. Вибач, знову не можу стримати сліз. Все добре, не хвилюйся. Он біжать мої хвостики, вибач, годувати час.

Все добре…

– Ви як?
– Все добре. Це до сусідів прилетіло. Так, вигорів зовсім будинок. Так, так за кілька метрів від нас. Ми звичайно ж удома були. Злякалися? Ну, є таке. Знаєш, про що подумали? Добре, що сусіди виїхали ще на початку війни, вдома їх не було і зараз не побачать наживо, що дому в них більше немає. Пса їхнього ми давно до себе у двір забрали. Що кажеш? Як вони могли свого друга покинути? Та вони хороші люди, просто так вийшло… Напевно, були у них на те причини. Перші місяці навіть гроші надсилали на корм. А потім і гроші скінчилися, і дзвінки теж скінчилися. Ну, ми ж Рекса не кинемо. І не виїжджаємо через нього та ще п’ятьох таких… сусідських, покинутих. Не можемо. А сусіди у нас люди добрі, просто так вийшло.
Все добре, не хвилюйся.

Все добре…

– Ви як?
– Все добре. Так, машина сьогодні згоріла, самі ми цілі. Нова, так, яку до війни пригнав, тільки розрахувався з боргами за неї. Дотла згоріла. Дивився з вікна, як вона палає, і курив. Просто курив. А що зробиш? Годувала сім’ю, де ми з нею тільки не були за цей час, рятувала мене – газ у підлогу, музику голосніше і летимо від вибухів, а я її не зміг, не вберіг, красуню свою. А як тепер навіть і не знаю… І як сім’ю годувати, теж не знаю, бізнес мій ще в окупацію віджали.
Все добре.

Все добре…

– Ви як?
– Все добре. Так, Наді моїй сьогодні знову погано було. Серце не витримує. Стреси. А хто зараз без стресів? Я їй новини не дозволяю читати, щоб знову не хвилювалася. Ну вибухи та вибухи, кажу їй: “А ти уяви, що це холодильники падають”. Сміється. Які холодильники та чому вони падають? Та яка різниця, аби вона не хвилювалася. Я без неї пропаду, без голубки моєї ненаглядної. А з ліками та лікарями сам знаєш як. І швидку не дочекаєшся: обстріли. Ці ж виродки якраз у швидкі і ціляться.
Ну нічого. Все добре. День прожили і добре. Не хвилюйся. Не можна хвилюватися.

Все добре…

– Ви як?
– Все добре….Сусіда Льохи сьогодні не стало. Вийшов на подвір’я покурити. Міна прилетіла. І все. Немає більше Льохи. Добрий чоловік був. Курити тільки дуже любив. Не міг заснути, якщо не покурить, а дружина не дозволяла вдома курити. Може б і живий залишився? Не знаю. Покурив перед смертю.

Все добре, не хвилюйся. Похорон у четвер, приходь. На цвинтар все одно не поїдемо, там теж стріляють, тут попрощаємось і все. Немає більше Льохи. Ех…

Все добре…

– Ви як?
– Все добре. Прильоти? Ні, не чули. Знаєш, так утомилися за останні дні, що просто вирубалися. Навіть повечеряти забули, просто впали в ліжко і свідомість разом зі слухом вимкнулася. І вже все одно прилетить у будинок чи ні. Одне тільки прохання, щоб одразу й одним махом, а не залишитися інвалідом без руки чи ноги. Щоб не мучитися самому і рідним тягарем не бути. Державі я точно не буду потрібним, а відчувати власну марність і нікчемність – краще смерть. Все добре, не хвилюйся. Ти, якщо що, звертайся, раптом допомога якась потрібна. Ми ж поряд, допоможемо чим зможемо. На тому в місті і тримаємось, на взаємопідтримці.
…

“А в остальном, прекрасная маркиза, всё хорошо, всё хорошо…”

Ваша Ната з Херсона 💙💛

Авторка – Наталія Москаленко