Найбільше її вражало те, що в його очах не було ні суму, ні болю. Там навіть не вловлювався відчай чи страх перед завтрашнім днем. Заздрощів і озлобленості (а Соня думала, що це невід’ємні почуття для таких людей) теж не було. Блакитні чисті оченята цього хлопчика дивилися на світ із повним спокоєм. Обличчя іноді брудне, зате завжди усміхнене…
Соня зустріла його вперше, коли виходила з дому. Точніше, коли вибігала, бо вічно спізнювалася на роботу. Оскільки працювати їй доводилося багато, то й виходити потрібно було раненько. Того разу вона просто налетіла на хлопченя, що біля її під’їзду збирало порожні пляшки у свою торбину.
Пляшка дзвінко вдарилася об асфальт і розлетілася на яскраві блискучі шматочки. У дитинстві вони ще здаються нам коштовними й різнобарвними скарбами. А коли ми виростаємо, скарби перетворюються на сміття.
Нервово риючись у кишенях, Соня дістала двадцятку, тицьнула малому, щось пробурмотіла про вибачення й побігла.
Радість – удавана. Обід – похапцем. Гроші – великі
Машина мчала її в різні місця на ділові зустрічі. Нещира усмішка до вечора сковувала обличчя. Радість – удавана. Обід – похапцем. Гроші – великі. Вечір уже закутав місто ковдрою темряви, коли світло її автомобіля освітило маленьку постать біля під’їзду.
Вона пробігла б мимо, як завжди, навіть не звернувши уваги, але її несміло взяли за рукав, і Соня почула: “Ваша решта…”.
“Що? Яка решта? Що це?” – промайнули думки в її голові. У хлопчика на долоньці лежали гроші, й він протягував їх, зазираючи в очі. Тоді вона вперше відчула на собі магію погляду цієї маленької людини. Яка глибина причаїлася в блакиті його оченят!
Автоматично взявши гроші, вона ще довго дивилася йому вслід. Тоді глянула на свою долоню. Там лежали пожмакані купюри й двадцять копійок. Дев’ятнадцять гривень і двадцять копійок… Це що – вісімдесят копійок за одну пляшку? Він віддав їй решту із двадцятки? Господи, чи так буває? Його б чесність та моїм колегам… Сльозинка скотилася зі щоки і впала на дорогу шубу.
Історія про дівчинку-Кульбабку, яка народилася ангелом
Вона вчилася в нього жити
Уже наступного ранку Соня знову зустріла це блакитнооке диво. Вона дуже любила дивитися у його очі. Тепер вона вчилася в нього жити. Радіти. Сміятися. Впускати у серце справжні почуття. Бачити світ інакше. Не знала, чи віддячить колись йому за це. І твердо постановила, що не має права втратити його. Ніколи. «Янгол-рятівник», – не раз, жартуючи, називала його Соня.
Найбільше, що дозволяв їй новий друг, – пригостити його морозивом. Він був гордий. Ніколи й нічого не просив. Заробляв чесно, збираючи пляшки, і так допомагав мамі. Навідріз відмовлявся йти в будь-які дитячі будинки. З мамою добре. Коли вона твереза, ще краще.
Люди в кав’ярнях із подивом дивилися на незвичну парочку: вишукана, доглянута, красива жінка та бідно вдягнений білявий хлопчик. Трішки кострубатий, як їжачок, зі світлим обличчям і незмінною усмішкою. Зате вони так щиро розмовляли! Так дзвінко сміялися! Стільки тепла було у їхніх поглядах! Інакше, як дивом, ніхто це й не називав.
Авторка – Вікторія Пожарська, уривок із книжки «Теплі історії про дива, коханих і рідних»
