Кілька днів, щоб насолодитися життям

Мене везли на кріслі коридорами обласної лікарні.

– Куди? – запитала одна медсестра іншу. – Може, не в окрему, може, в загальну?

Я захвилювалася. Чому ж у загальну, якщо є можливість в окрему палату?

Медсестри подивилися на мене з таким щирим співчуттям, що я здивувалася. Це потім я дізналася, що в окрему палату переводили, хто вмирає, щоб їх не бачили інші.

– Лікарка сказала в окрему, – повторила медсестра.

Я заспокоїлася. А коли опинилася на ліжку, відчула спокій від того, що нікуди не треба йти, що я вже нікому нічого не винна. Я відчувала дивне відсторонення від навколишнього світу, і мені було абсолютно все одно, що в ньому відбувається. Мене нічого і ніхто не цікавив. Я отримала право на відпочинок. І це було добре. Я залишилася наодинці з собою, зі своєю душею, зі своїм життям. Тільки Я і Я. Зникли проблеми, зникла метушня і важливі питання. Уся ця біганина за миттєвим здалася настільки дрібною в порівнянні з Вічністю, з Життям і Смертю, з тим незвіданим, що чекає там, за небуттям…

І тоді завирувало навколо справжня Життя! Виявляється, це так чудово: спів птахів уранці, сонячний промінь, який повзе по стіні над ліжком, листя дерева, що махає мені у вікно, глибинно-синє небо, шуми міста, що прокидається… Господи, яке чудове Життя! І я тільки зараз це зрозуміла…

– Ну і нехай, – сказала я собі. – Але ж зрозуміла все-таки. І у тебе є ще кілька днів, щоб насолодитися ним і полюбити всім серцем.
Відчуття свободи і щастя вимагало виходу, і я звернулася до Бога, адже він був до мене найближче.

– Господи! – раділа я. Мене заповнював стан спокійного щастя, умиротворення, свободи одночасно. – Дякую Тобі за те, що дав мені можливість зрозуміти, яке прекрасне Життя, і полюбити його. Нехай перед смертю, але я дізналася, як чудово жити!

Родичі приїхали попрощатися

Окрема палата і діагноз гострий лейкоз четвертого ступеня мали свої переваги. До тих, хто вмирає, пускали всіх і в будь-який час. Рідним запропонували викликати близьких на похорон, і до мене потягнулися прощатися родичі. Я розуміла їхні труднощі: про що говорити з людиною, яка от-от помре? Яка, тим паче, про це знає. Мені було смішно дивитися на їхні розгублені обличчя.

Я раділа: коли б я ще побачила їх усіх! А найбільше на світі мені хотілося поділитися любов’ю до Життя! Я веселила рідних і друзів, як могла: розповідала анекдоти, історії з життя. Усі реготали, і прощання минало в атмосфері радості. Приблизно на третій день мені набридло лежати, я почала гуляти по палаті, сидіти біля вікна. Там мені лікарка і влаштувала істерику з приводу того, що мені не можна вставати. Я щиро здивувалася:

– Це щось змінить?
– Ні, – тепер розгубилася лікарка. – Але вам не можна ходити.
– Чому?
– У вас аналізи трупа. Ви і жити не можете, а вставати почали.

Минув відведений мені максимум – сім днів. Я не вмирала, а з апетитом їла ковбасу і банани. Мені було добре. А лікарці було погано: вона нічого не розуміла. Аналізи не змінювалися, кров капала ледь рожевого кольору, а я почала виходити в хол дивитися телевізор.

– Лікарю, а якими ви б хотіли бачити ці аналізи?
– Ну, хоча б такі, – вона швидко написала мені на листочку якісь букви і цифри.

Я нічого не зрозуміла, але уважно прочитала. Лікарка подивилася на мене, щось пробубоніла і пішла. О дев’ятій ранку вона увірвалася до мене в палату з криком:

– Як ви це робите?!
– Що я роблю?
– Аналізи! Вони такі, як я вам написала.
– А-а! Звідки я знаю? Та й яка різниця?

Моя Любов почала задихатися

Лафа скінчилася. Мене перевели в загальну палату. Родичі вже попрощалися і ходити перестали. У палаті, крім мене, було ще п’ять жінок. Вони лежали, втупившись у стіну, і похмуро, мовчки й активно вмирали. Я витримала три години. Моя Любов почала задихатися. Треба було щось терміново робити. Викотивши з-під ліжка кавун, я затягла його на стіл, нарізала і голосно повідомила:

– Кавун знімає нудоту після хіміотерапії.

Палатою поплив запах. До столу невпевнено підтягнулися інші.

– І правда знімає?
– Угу, – зі знанням справи підтвердила я, подумавши: «А холера його знає». Кавун соковито захрумтів.
– І правда, минуло, – сказала та, яка лежала біля вікна і ходила на милицях.
– І в мене… І в мене… – радісно підтвердили інші.
– А я що казала? – задоволено закивала я у відповідь. – Якось випадок у мене один був… А анекдот про це знаєш?

О другій годині ночі в палату зазирнула медсестра й обурилася:

– Ви коли реготати перестанете? Ви ж усьому поверху спати не даєте!

Через три дні лікарка нерішуче попросила мене:

– А ви не могли б перейти в іншу палату?
– Навіщо?
– У цій палаті у всіх покращився стан. А в сусідній багато важких.
– Ні! – закричали мої сусідки. – Не відпустимо.

За тридцять років таке вперше

І не відпустили. Тільки в нашу палату потягнулися сусіди, просто посидіти, поговорити, посміятися. Особливо мені подобалася дівчинка років шістнадцяти у білій хустині, зав’язаній на потилиці вузликом. У неї був рак лімфовузлів, і мені здавалося, що вона не вміє усміхатися. А через тиждень я побачила, яка у неї чарівна і сором’язлива усмішка. А коли вона сказала, що ліки почали діяти і вона одужує, ми влаштували свято, накривши розкішний стіл, а потім навіть танцювали. Прийшовши на шум, черговий лікар очманіло дивився на нас, а потім сказав:

– Я тридцять років тут працюю, але таке бачу вперше.

Розвернувся і пішов. Ми довго сміялися, згадуючи вираз його обличчя. Було добре.

Я читала книжки, писала вірші, дивилася у вікно, спілкувалася з сусідками, гуляла коридором і так любила все, що бачила: книгу, компот, сусідку, машину у дворі за вікном, старе дерево. Мені кололи вітаміни. Треба ж було щось колоти. Лікарка зі мною майже не розмовляла, тільки скоса дивилася. А через три тижні тихо сказала:

– Гемоглобін у вас на 20 одиниць вище норми здорової людини. Не треба його більше підвищувати.

Здавалося, вона за щось сердиться на мене. Виходило, ніби вона дурна і помилилася з діагнозом, але бути цього ніяк не могло, і вона це теж знала.

А одного разу вона мені поскаржилася:

– Я не можу вам підтвердити діагноз. Ви одужуєте, хоча вас ніхто не лікує. А цього не може бути.

Коли мене виписували, лікарка зізналася:

– Так шкода, що ви йдете, у нас ще багато важких хворих.

Життя тривало. Тільки погляд на нього ставав іншим. Сенс життя виявився таким простим і доступним. Треба просто навчитися любити, і тоді твої можливості стануть безмежними, а всі бажання збудуться, якщо ти, звичайно, будеш ці бажання формувати з любов’ю. І нікого не будеш обманювати, не станеш заздрити, ображатися і бажати комусь зла. Так все просто і так все складно.
Адже це правда, що Бог є Любов. Треба тільки встигнути це згадати…

Авторка – Людмила Л.